|
Ігор вискочив з дому. Вітер кинув у обличчя холодні краплі дощу. Заліз в машину. Двигун заревів, і Ігор під виск шин подався кудись.
Вода, як град, гриміла по лобовому склу. Двірники розкидали краплі в різні боки. А дощ увесь час намагався потрапити в авто.
Ігорю здавалося, що все це сталося не з ним. Це не його життя, не його історія. Все мало вийти не так.
Він повертався додому і перед очима стояла вечеря, дружина і маленька донечка. Та щойно Ігор зайшов у дім, вуха різонув пронизливий дитячий виск. Це Іринка закотила істерику, не бажаючи лягати спати. Маша, перепробувавши все, втомлено сиділа в кріслі, байдуже слухаючи крики дочки. А та гасала по кімнаті і скидала на підлогу все, до чого могла дотягтися.
Маша, тільки-но побачивши Ігоря, попросила:
- Зроби з нею що-небудь. Я вже не можу.
Ігор схопив Іринку за руку, потіг до її кімнати, вклав у ліжко. Вона відразу перестала плакати і злякано дивилася на нього.
- Спи! – і вийшов.
Прийшов на кухню: дочка і тут постаралася. Про вечерю можна забути. Вернувся до дружини.
- Що тут таке? – накинувся на неї. – Ти сама не можеш справитися з дочкою? На роботі – базар, і вдома покою нема.
- А що ти хочеш? – відкинула вона. – Невже ти думаєш, що хатня робота легша? Я не встигаю.
- Я ж гроші заробляю для вас!
- Гроші не головне.
- А що – головне? Ти спробуй без них проживи!
Маша знизала плечима: що з тобою говорити. Ігор зірвався з місця.
- Як ви мені набридли! – і вилетів на вулицю.
Він вже давно виїхав з міста і прямував бозна-куди по шосе. Губи беззвучно повторювали: „Набридли! Достали!” Горбатишся, годуєш їх, гроші приносиш – і ніякої дяки. Так не повинно бути. Він же любить свою сім’ю. Але як же все це надоїло!
Його „Opel” котився по шосе всю ніч. На світанку закінчився бензин. Ігор вийшов з машини: ніде нікого. Жодного натяку на місто чи село. Та ця містина здалася Ігорю знайомою. Десь тут повинна бути бензоколонка, десь за лісом.
Ігор замкнув машину і попрямував у ліс. Йшов, йшов, та бензоколонки ніяк не міг знайти. Вирішив повернутися: може з’явиться хоч хтось. Ігор петляв між деревами. Чим довше ходив, тим дужчала в душі тривога. А коли сіло сонце, вибухнуло, як бомба, - заблукав.
В середині ссало, бурчав живіт. Ставало холодно і темно. Безсонна ніч нагадувала про себе слабкістю. Але йшов, хоч не знав куди. Ігор блукав, доки ноги не відмовили. Він впав на купу опалого листя під деревом і відразу відключився.
Прокинувся від холоду. Сонце ледве миготіло між деревами. В шлунку вже не ссало, але боліло так, ніби там рана. Піднявся. Трохи паморочилося в голові. „Їсти”, – все, про що він міг думати. Невдовзі натрапив на зарослі ожини. І хоч розідрав собі руки до крові – втамував голод.
Але тепер захотілося пити, а ще – вибратися звідси. Ігор намагався йти так, щоб сонце світило в спину. Та ноги ледве переставлялися: ягоди не дали сил. Змерзлий, втомлений, він не помічав нічого. крім землі під ногами.
Все ніби стерлося з пам’яті: сім’я, робота, друзі. Тільки той останній вечір крутився в голові. Ніби то не його життя. А ліс – справжній. І знову хочеться їсти, хочеться пити, вітер пронизує до кісток. Одіж порвалася, вимазалася. Він став схожий на бомжа.
Йому почувся шум машин. Зібравши останні сили, побіг. Виринуло шосе. Ігор як тільки добрався до асфальту, втратив свідомість.
Прокинувся. Тепло й затишно. На мить здалося, що він вдома. Але, придивившись, побачив маленьку кімнатку, в якій змогли розміститися лише ліжко, стіл і шафа. За вікном помітив корів.
В кімнату зайшла дівчина 16-17 років з обличчям, яке ще не знало горя.
- О, ви вже прокинулися! Зараз я вас супчиком нагодую, - швидко вибігла, а за хвильку вже несла тарілку.
Доки Ігор їв, дівчина все щось розповідала. Та він майже її не слухав.
- Як тебе звати? - спитав, коли наситився.
- Іванна.
- А я – Ігор.
Ввечері повернулися батьки Іванни, і Ігор почув як його знайшли. Його розпитували про рідних. І хлопцю від цього стало страшно. Він пам’ятав це як факти – ніяких почуттів, переживань. Обличчя стерлися. Вночі намагався повернути свої почуття. Та марно. Наснилася Іра, яка сумувала за ним. І лише вранці на нього накотився сум.
Тоді ж він сказав своїм господарям:
- Мені треба додому.
Вони його залишали, просили побути поки не вилікується. Та він – додому.
Ігоря відвезли на станцію, де він сів на електричку. У вагоні шумно, душно, повно людей. Всі кричали, говорили, лаялися. Інколи пробивалося:
- Гулівери! Три на гривню!
Він сидів біля вікна, намагався не звертати увагу на все це. А за склом один пейзаж доганяв інший. Люди сідали біля нього, виходили на своїх зупинках. А він цього просто не помічав.
Маршрутки й таксі – всі забиті. Ігор вирішив пройтися.
Ніч накинулася на місто, як голодний собака. Ліхтарі ледве освітлювали вулиці. Ігорю здалося, що він тут не був не чотири дні, а кілька років.
Йшов, не впізнаючи дороги. Боліли ноги. Нема, де сісти. Побачив якесь крильце і знесилено впав на нього. Почулися кроки. Ігор вже приготувався до криків, але з’явилося рідне лице.
- Маша, - видихнув.
- Ігорю! Я так переживала. Добре, що ти повернувся.
Ігор піднявся, обійняв її і прошепотів.
- Пробач. Я був дурнем.
|
