Творчість

Я прокинулась о десятій. Джереда в ліжку не було. (А! Забула! Хотіла ж написати, що ми півночі займалися коханням. – Просто, щоб не забути). А він чекав, доки я проснусь. Джеред приніс мені каву в ліжко, а тоді сказав, що Коул з Фібі прибудуть на дванадцяту. О першій – церемонія. Я про це зовсім забула! Точніше – я пам’ятала, що завтра наша річниця. Але забула про церемонію. Джеред привітав мене з річницею, сказав, щоб я не переживала. Я вдяглась, прибралась і вийшла на першу в сад.

Я довго згадувала, що ж хотіла вдягти. Біла сукня майже до колін на тонких бретелях із завищеною талією. Срібляста тісьма під грудьми. Сріблясто-бузкові босоніжки на низькому каблуку Волосся підібрала вгору, прикрасила селенітом. Із прикрас – срібний кулон з аметистом, такий же самий перстень (мені їх подарував Джеред на день народження). і срібний браслет. Та букет бузку.

Я спустилась до саду. Джеред сказав, що побачу, куди йти. Він виклав стежку із жовтих троянд. По цій стежці дійшла до вівтаря: під квітучою черемхою стояла арка, обплетена живим квітами. Під нею знаходилася бабуся Фібі. Сама ж Фібі була зліва від арки, а хлопці – справа. Джеред одягнув легкий костюм біло-срібного тону. Який же він красивий!

Сам ритуал відклався у пам’яті дуже погано. Пам’ятаю, що наші руки перев’язували мотузкою. Але перед цим жриця спитала – чи хочемо ми обмінятися обітницями. Я думала про них, та нічого не підготувала – не планувала. У Джереда також е було заготовок. Та він почав:

- Я не готував нічого. Але зараз мені згадався вірш Висоцького, що ти мені колись читала: « Люблю тебя сейчас.» Він показував мої почуття до тебе. Казати «любив» - не хочу, бо я зараз тебе люблю. А казати, що буду любити вічно – ніби не довіряти собі, що люблю зараз. А я люблю! Дуже сподіваюсь, і зроблю усе, щоб оце «люблю»  було завтра, через місяць і через 50 років. Завдяки цьому ритуалу, гадаю, так і буде.

Настала моя черга. Я вибрала те, що прийшло в голову першим.

- Так багато слів, які хотіла б тобі сказати. Але на ум нічого не приходить зараз, окрім однієї пісні.

Джеред всміхнувся – він подумав про нашу пісню.

- Ні, не ця. Хоча і ця також. Я співати не буду. Просто перекажу слова.

Опять плюс пять - с тобой не холодно совсем.

Обнять и ждать – чего, не важно, лишь бы с тобой.

Есть ты, а я – твоя, как небо над землёй…

Цветы, слова – не важно всё: я знаю – ты мой!

Полюс моего притяжения –

Ты, и только ты, без сомнения!

В разных городах, в разном времени

Чем дальше ты, тем ближе –

Ты только мой!

Ты, и только ты, без сомнения, –

Полюс моего притяжения!

Спрячь мою любовь от затмения –

На разных полюсах мы под одной звездой.

В окне луна – тебя так долго рядом нет…

Скажи, что я – твоё тепло, твой солнечный свет!

Коли нас оголосили чоловіком і дружиною (вкотре), ми поцілувались. А потім Джеред мені на вухо прошепотів (чітко виговорюючи всі звуки і слова, із жахливим акцентом): «I'll be there for you
As the world falls down.» Мої улюблені слова з нашою пісні.

Пені (бабуся Фібі) пішла, бо її відпустили тільки на церемонію. Ми ж посиділи в бесідці. Розмовляла з Фібі, а Джеред з Коулом. Я розпитувала, як вона, як Роберт, де він зараз. Виявилося, що Джеред надав їм няньку-гнома і хлопчик спить зараз у замку. Я згадала, що і мені потрібно шукати няньку. Тільки нема на це часу. Фіі мене ще спитала, чому я переселилась сюди. Із цивілізованого світу в азійські степи. Я відповіла, що тут теж є цивілізація і культура, розповіла про наші міста, про Лабіринт. В кінці ж додала, що живу тут, бо люблю Джереда, почуваюсь тут щасливою і захищеною.

Коли нарешті вони вирішили залишити нас удвох, Джеред запропонував подивитися подарунки. Він завів мене у свій кабінет, витіг величеньку коробку і поставив на стіл.

- Не намагайся підняти, - попередив.

Я розв’язала бант, зняла кришку. Всередині були книги. Я дістала одну – Байрон «Вірші». Обкладинка з позолотою. Сторінки темного кольору – ніби старі.

- Це підробка,  пояснив Джеред.  – Все зроблено, як було прийнято на початку 19 століття. Але в російському перекладі такого не було. Та якби існували такі книжки – вони були б твої.

Я дуже зраділа! Думала – він подарує мені ще одну коштовність. А тут – Байрон, ще й прикрашений. (Байрон – один з моїх улюблених поетів). Я збігала за своїм подарунком. Джеред, розірвавши папір, здивувався:

- Мобільний телефон?

- Щоб до тебе завжди можна було додзвонитися. Я не знаю, чи багатьма функціями ти користуватимешся. але в цьому телефоні є все, що тільки можна.

Це був невеличкий телефон темно-синього кольору. Джеред здивувався моєму подарунку. Але, коли я показала, що на мій дзвінок лунає «Полюс моего притяжения» та висвічується моє фото, зрадів подарунку. Ще я показала йому, де музика (і наша пісня) та смс. Там я написала вірш. Це – відповідь мені минулій, рік тому.

Ти пішов за мною в осінь.

Ти знайшов мою любов.

Ти почув як серце просить,

Кохання просить аж до сльоз.

І тебе я змогла полюбити.

І без тебе не бачу життя.

І навіщо чогось ще хотіти,

Якщо поруч моя є сім’я?

Ми говорили багато про що.

 Коли ж пішли спати, то наша постіль була повністю засипана пелюстками яблуні. Романтика. Та й куди ж без неї? Тим паче, що сьогоднішня ніч – остання, коли можна кохатись.

Я думала про мої почуття  до Джереда. Про наші почуття. Зараз, як мені здається, слів: «Я люблю тебе» нам замало. Вони не можуть передати все, що ми почуваємо одне до одного. Ніби зійшли на інший рівень. Тільки не вгору, а вниз. В глибокий океан, що не має дна, але де з глибиною стає все тепліше і краще. Я думала, що сильніше любити не можна. Як і Шекспір, я помилялась. З поправкою – можна любити глибше. Ми ніби все більше відкриваємося одне одному, показуємо свою душу, переплітаємося, але залишаючись собою, ми стаємо одним.