Творчість

Джеред подарував мені кошеня – сфінкса. Сірого. Я назвала його Тошею. Вдома в нас і так цілий зоопарк: гепард Маршал, оцелот Оцелот, біла тигриця Тигрик, пес Батлер, кішка Мурка. Здається, нікого не забула.

Зараз я читаю про шизофренію. У мене виходить, є всі можливості захворіти нею. А, може, я вже… Лише галюцинацій нема. А так – у мене є свій світ і світ Реальності. І там, в Реальності, ніхто не знає про Казку. Я тут відпочиваю, живу, люблю. А там – виживаю. Не гостра фаза. Те, що називається преморбід. Якщо я й справді захворію, то, по суті, мені нема чого боятися: буду з Джередом в нашому Королівстві.

Та, крім симптомів шизофренії, я прочитала, що ця хвороба заважає повноцінній діяльності людини в реальності. Мене це не стосується: навчаюсь, працюю, захищаю наукову роботу. Спілкуюсь з людьми. Казка підтримує мене. Я дихаю нею. Якби не вона, то я не змогла б творити, не змогла б так наполегливо працювати. Казка дає мені віру у власні сили і власне майбутнє.

Якби не Казка, я не знаю, що було б зі мною після смерті Антона. Ділан переживав горе разом зі мною. Ерік навчив жити без нього. А Майкл подарував любов.

Якби не Казка, мене, мабуть, вже не було б на світі. Бо, крім кар'єрних успіхів, на Землі у мене більше нічого нема.

Вчора був день Святого Валентина. Не люблю цей день. В цей день  мене зрадили. Ми з Джередом домовились, що день закоханих в Королівстві гоблінів – 22 грудня, в найдовшу ніч. Про яку любов може йти мова,якщо постійно пам'ятаєш про зраду? Я взагалі забуваю про цей день. Вчора в школі до мене підійшла дівчинка з листівками. Хотіла спитати – чому їй подарували їх. Та вона сама сказала про день закоханих. Для мене ж цього свята не існує. Звичайний день. В моєму дитинстві про Валентина не чули.

Я хочу про дещо тут написати. Та людина, про яку збираюсь написати роман, жила насправді. Коли я вперше дізналась про нього – чомусь саме це запам'яталось. Потім я звернула увагу на історію його життя. Саме на нього – на звичайну нещасну людину. Не на його брата, не на друзів брата чи інших родичів. На нього. Він наклав на себе руки: чи то вистрибнув з вікна, чи-то кинувся під поїзд. Хтось каже одне, хтось – інше. Чому саме його історія запала так у душу? Чому я можу забути, коли народився його брат, а його дня народження не забуваю? І те видіння, яке я тут описувала колись. Відчуття абсолютної порожнечі. Кілька разів мене ніби щось штовхало плигнути під поїзд чи машину. Фрейд назвав це тривогою. Влітку, коли було дуже жарко, і через це не спалося, до мене прийшла думка – а що як я реінкарнація цієї людини? Якщо вірити в переселення душ. Не знаю – вірити чи ні. А, може, я помиляюсь. Чи я колись дізнаюсь? З одного боку можу повірити. А з другого… Якщо той чоловік – це я в минулому житті, то, виходить, я знала декого. Я була родичкою цієї людини. А це просто божевілля. Хоча мені не подобається джаз і та література, яку він любив. І я навряд чи кинулась би під поїзд. Та у безвиході… І час був інший. Може, коли напишу, - розберуся.

Якщо напишу.

І ще мене мучить совість. Я втручаюсь в чуже життя. Лізу не в своє діло. Сподіваюсь, його брат ніколи не прочитає цього твору. А інші – якщо твір напишеться і видасться – ніколи не здогадаються, про кого він написаний. І хто його брат.

Пробачте! Але воно душить мене. Доки я не напишу (чи хоча б спробую написати) – не відпустить. Я маю вилити це на папір.