Щоденник. 17.12.2010 | Маргарита Старжевська

Щоденник. 17.12.2010

Вчора я вже вкотре зрозуміла, як же мені пощастило з Джередом. Він любить мене, слухає, турбується, поважає мої думки і почуття. Моя подруга вчора посварилася з чоловіком. Він ставиться до неї, як до речі, як до його власності (те, чого я й боялася). Подумала, що Джеред ніколи такого не робив і навряд чи зробить.

А сьогодні я прокинулась о шостій. На вулиці ще зовсім темно. Джеред спав. Мені так рідко вдається побачити, як він спить, бо майже завжди прокидається першим. Так мирно спить. Жоден кошмар не тривожить його сон.

Я полюбила його за те, що він полюбив мене. Якби я не відчула десь у несвідомому, що Джеред мене любить, я б навряд чи дозволила собі закохатись. Я так боялась болю. І тепер боюсь.

Наші почуття і стосунки ніби збираються по якихось сходах. Все вище і вище. Насправді – глибше. Все глибші почуття нас об'єднують. Інколи навіть не треба розмовляти, щось розказувати. Інколи все стає зрозумілим від одного доторку і погляду.

Як почало розвиднятися, я роздивилась у нього в кутиках очей зморшки. Раніше я їх не помічала. Раніше я їх не помічала. І подумалось – яка ж у нас божевільна різниця у віці - 23 роки. Але яка різниця, скільки нам років? Ми любимо одне одного, нам добре разом. І більше нічого не має значення. До того ж, Джеред зовсім не виглядає на свої роки. На вигляд йому ледве за 30. І я впевнена, що в 70 виглядатиме не більше, ніж на 50.

Інколи думаю про те, що колись цей щоденник прочитає Джеред. Від чогось йому стане боляче, від чогось – хороше. Мені хочеться виразити словами, як я його люблю. Але хіба знайдуться такі слова, щоб передати всі мої почуття?

Збираюсь подарувати Джереду обручку, в середині якої буде написано: «Я тебе люблю.» Ну, а тут все ж спробую розширити це.

Джереде, я люблю тебе. Інколи ти мене бісиш,виводиш із себе. А інколи я взагалі до тебе нічого не відчуваю. Та в глибині моєї душі завжди живе любов. Мені неприємно щоранку прокидатися в порожньому ліжку. Та знаю, що не можу вимагати, щоб ти втрачав час, чекаючи, доки я прокинусь. Ти любиш щось робити, не сидиш на одному місці. Ти щось створюєш. І за це я тебе люблю. Мене добиває, що твоє Королівство тобі важливіше за мене. Але – й люблю за це. Бо це означає, що ти не зациклений тільки на мені., що твоя душа відкрита світу, що в тебе є гордість і власна думка. І саме за це я люблю тебе. І через тебе я полюбила вже наше Королівство і наших гоблінів. Мені подобається, коли ти ревнуєш мене. Ні, знаю, тобі боляче, коли відчуваєш ревнощі. І мені від цього гірко. Але – приємно теж. Бо це – страх втратити мене. Не свою річ чи власність. Це не недовіра до мене. Ти боїшся втратити найдорожчу для тебе людину. Я також боюсь втратити тебе.

Уже неважливо, яким ти є і яким будеш. Занадто багато уваги приділяла зовнішності. Гадаю, що любитиму тебе і через 40 років. До чого тут зовнішність? Я також постарію. Зміниться голос, колір волосся, пружність тіла. Головне, щоб не змінились почуття.

Я не знаю, як іще описати почуття. Те, що тут написала – не виразила й 1% від них. Скільки треба сторінок для цього? І все одно це буде не все. Бо багато для чого не має визначень. Коли захочеш зрозуміти, як я тебе люблю, згадай, як я дивлюся на тебе.

Как долго я тебя искала.

Как долго я тебя искала…

Ты - рядом, и все прекрасно:

И дождь, и холодный ветер.

Спасибо тебе, мой ясный,

За то, что ты есть на свете.

Спасибо за эти губы,

Спасибо за руки эти.

Спасибо тебе, мой милый,

За то, что ты есть на свете.

Ты - рядом, а ведь могли бы

Друг друга совсем не встретить…