Творчість

Вчора ввечері слухала музику 70-х. І в якийсь момент мені здалося, що це музика мого дитинства. Було зовсім тихо. Лише пісні. Мені здавалося, що досить трішки напружитися і я згадаю своє минуле життя. Відчуття справді були такі, неначе це давно забуті мною мелодії. Якась ностальгія.

Впевнена майже на 100%, що вже жила колись. І не один раз. Я померла у 80-х, до 86-87 рр. А народилась в 60-х. Жила в одній з країн Західної Європи. Може, Англія. Точно не знаю. Десь у 15-17 років у мене було видіння. Довгий час я думала, що це – моє майбутнє. Та зараз схиляюсь до думки, що це – моє минуле.

Я стою у великій затишно обставленій кімнаті. Вона освітлюється настільними лампами. Це – те, що я знаю, навіть не дивлячись. Дивлюсь на вулицю. Квартира знаходиться так високо, що машини здаються зовсім крихітними. Знизу – мокрий асфальт, в ньому відображаються ліхтарі. Темні дерева, осінь. Чи вечір, чи час перед світанком. І – безпросвітне почуття самотності, марності життя, неможливості щастя у майбутньому.

Це було так страшно. Мені чомусь здається, що тоді я викинулась із вікна. Та – це вже мої здогадки. Я не виконала якусь справу. І чомусь мені здається, що померла восени 1984 року. Може, навпаки, моя смерть була схожа на «Останній листок».

Думала, що жила ще раніше і померла під час Голодомору. Або відразу після нього.

Треба буде написати про це. Якусь повість. Потім. Бо в мене зараз недописані дві розповіді і один роман.

З одного боку – хочеться дізнатися про свої минулі життя. З другого – страшно дізнатися щось неприємне.

Здається, я помирала молодою.

Забагато здається.