Творчість

Мала написати ще в середу. Тільки закрутилась. В середу і четвер я забила на пари. 28-ого нам було на 12-ту до Фібі на хрестини. А так, як в мене не було першої пари, то лише на одну мені йти стало ліньки. Ми нарешті познайомилися із бабусею Фібі – це вона проводитиме ритуал заручин. Вона ж проводила і хрестини. Тож я стала хрещеною матір’ю, а Сіріус – батьком. Хлопчика назвали Робертом Дем’єном. Я сама ще не знаю, як називатиму його. Подарувала йому статуетку срібного тигрика. Він ні разу не заплакав, зацікавлено роздивлявся повсюди. А я думала, що скоро і на мене таке чекає. Після ритуалу ми залишилися святкувати. Так як жінок було тільки двоє – я і Фібі, то ніхто не звернув увагу, як ми зникли на кухні. Там Фібі шепнула мені, що в неї було видіння про Джереда. Вона побачила його дуже старим, але щасливим. Те, що я і хотіла дізнатись. Тобто виходить, що в старості він не жалкуватиме про своє життя. Мені відлягло від серця.

Ввечері ми перебралися в Місто гоблінів. На ранок я сказала, що потрібно походити по магазинах, накупувати всього для дочки. І нам довелося в четвер вертатися у Фазан. Бо тут ще не було жодної подібної крамниці. Якби я подумала про це раніше, то не їздили туди-сюди. Але з цього вийшло, що Джеред погодився з моїм планом «реконструкції» міста. Щоб створити різні магазини, ще кілька шкіл і дитсадків, театр, кафе, ресторан і все тому подібне.

Тільки навіть у Фазані з магазинами не дуже. Ми зайшли у перший ліпший. До нас підбігла дівчина, почала показувати, що в них є. Але ж це жах якийсь! Коляски і колиски або рожеві, або блакитні. І такі незручні. Одяг то в квіточках, то в слониках. Врешті я там мало не розкричалась. Ненавиджу ходити по магазинах! Навіть в Казці. Ненавиджу!

Щоб не бігати наосліп, залізла в інтернет, щоб проглянути, які є у Фазані дитячі магазини. Мені сподобався асортимент одного з них, і ми поїхали туди. Я не помилилась. Коли зайшли туди, то ніби опинилися в дитячій кімнаті: «затишний безлад», килими, іграшки, різнобарв’я. За півдня ми, мабуть, зробили їм річну виручку. Купили колиску, дуже схожу на ту, що я бачила у «Віднесених вітром». Тільки ця – бузкова. Як для принцеси. Коляски – одну блакитну (для немовляти), другу – синю (коли почне сидіти), ковдри, подушки, матраци, одяг, все потрібне для гігієни… Врешті – все, що потрібно для дитини в перші 6-8 місяців життя. Від такого об’єму покупок я настільки втомилась, що повернувшись додому, відразу лягла спати. Сьогодні мені снилося, що мене двічі спитали, скільки мені років. І я відповіла, що 21.

І ще вчора якраз перед магазином, ще сидячи в машині, я сказала Джереду, що хочу запросити Майкла. Він чомусь відразу нашорошився, повідомив, що подумає. Але після покупок він розслабився, спитав, чому я хочу його запросити.

- Він же дуже любить дітей, - відповіла. – А я його друг. Йому буде неприємно дізнатись, що я народила і не повідомила йому.

- Хай буде, - відказав Джеред. – Тільки подарунок вибере маленький. Мені не потрібен Діснейленд серед Королівства.

Я ще одну людину хочу запросити. Тільки Джереду поки що не казала. Я й сама думаю, наскільки вірно чиню: з одного боку я забираю у Джедії вибір. Але з другого – Джейк ніколи не зробить їй боляче, вона не розчарується в ньому. Їй не доведеться шукати нову любов, думати – той це чи ні. Як це було зі мною. Скількох я «перебрала», доки знайшла Джереда. До того ж, частково вибір у неї все же буде. З Джередом я про це не говорила. Йому це не дуже сподобалось. Хоча, коли трохи подумає, мабуть, згодиться з мною. Але все ж нехай для всіх це виглядає, як випадковість.

Коли я в середу прощалась із Джейком, то подумала: «Жаль, що не можна його зараз забрати із собою в Місто Гоблінів.» Я надавала йому своїх книжок і мобільний телефон, щоб міг зв’язатися  зі мною. На прощання я чмокнула його в щоку. Який же він гарячий! Після всього, що йому довелося пережити, він  все одно залишився сонячним, милим хлопчиком.

А ще вчора я задумалась над тим, як ми з Джередом ходимо. Ми дуже рідко тримаємося за руки. Інколи він мене обіймає. Але найчастіше ми йдемо поруч, не тримаючись одне за одного. Хоч і рідко ходимо вдвох. Цікаво, чому так? Бо, коли ми сидимо чи лежимо поруч, то обов’язково маємо торкатися один одного. Хоча б одним пальцем. Чому так виходить? Адже я люблю бути з ним, люблю спати у нього на грудях або на животі. А ще – сидіти на руках. У Джереда на руках мені так зручно, як ніколи ні в кого не було. Вчора зрозуміла, що вже десь із два місяці не сиділа на руках. Він запропонував. Я вмостилась. Так спокійно і затишно. Майже заснула. Тільки ж – він не супермен. У Джереда заніміли ноги. Я пересіла на диван. Але все одно пригорнулась до нього, поклала голову на плече. Бідний мій Джеред. Зараз я важу майже на 15 кг  більше. А ще нас очікує як мінімум місяць без сексу. Та дитина варта цього.