Творчість

Першого травня у нас був День Квітів. Я ще раз відмітила, наскільки добре, що вибрала саме цей день. Адже дійсно все цвіте: все, крім яблунь і бузку. В неділю я і Джеред смажили шашлики. Точніше – вони самі смажились.

Сьогодні вночі мої страхи знов повернулись. Ми кохались, а потім Джеред поклав свою голову мені на груди і сказав:

- Скажи, що любиш мене.

- Люблю, - відповіла я.

Тільки це були не просто слова. Джеред хотів переконати себе і мене, що я люблю його. Він всю ніч так міцно стискав мене, що я не могла повернутися на інший бік. Було не дуже зручно. Я часто просиналась. Хоча Джеред спав. Тому в голову почали лізти різні думки. Я думала про те, наскільки Джеред важливий для мене. Недавно мені довелося прорангувати свої цінності, де на перше місце я поставила життя. А тепер я його поділила. Виявилось, що найважливішим для мене є життя тварин, потім – моє, а вже тоді життя моїх близьких. А життя Джереда – після них. З одного боку я б хотіла збожеволіти, жити у придуманому мною світі. Тільки зараз я не готова і не знаю, чи колись буду. Тож вийшло, що Джеред не такий важливий для мене. Мені здалося, що це – початок кінця. Кінця нашого кохання, нашого життя.

Колись Джеред, сам того не розуміючи, вселив у мене надію, що я з ним ще буду два роки. Вранці ж я подумала, що в нас від сили – 6 місяців. Я твердила собі, що це не так, що в нас 24 місяці. 24!  В чотири рази більше. Але я не знаю, що готує мені майбутнє. Кого я зустріну? Які почуття відчую? Чи стане для мене хтось дорожчим за життя? І що тоді буде із Джередом і взагалі із Казкою?

Я прокинулася раніше за нього. На душі – неспокійно, темно. Якби ж я знала, що буде зі мною далі! Ця невідомість вбиває. І не стільки мене, як Джереда. Він знову почав замислюватися над майбутнім, над нашою розлукою. Все частіше про це думає. Але мовчить, нічого не каже. Вважає, що я не помічаю. Але я також боюсь завести цю розмову. Ми прекрасно знаємо, що в найближчий час рішення точно не знайдемо. Тільки ж думки і почуття, передчуття нікуди не діваються. І колись вони вилізуть назовні. Я цього боюсь. Боюсь цієї розмови. Боюсь, що прозвучать слова: «Нам краще розстатися.» І найгірше, що я зможу це пережити. Буду мучитись, але переживу. Так само і Джеред. Але ніхто з нас не хоче цього.  Я могла б просто сьогодні піти і не повернутись. Тільки от хочу бути з ним стільки, скільки нам судилося.

Вчора читала книжку, яка наштовхнула мене на думку про справжні почуття Джереда. Він, може, ненавидить мене. Любить і ненавидить. Любить, бо просто любить. А ненавидить за те, що з’явилась в його житті, що перевернула все з ніг на голову, просте зробила складним. Без мене він так би і жив із гоблінами в Королівстві із одного міста. Злився і зневажав би   усіх і себе. Але це для нього знайоме. . Не було б нічого нового, невідомого. Що вселяє страх, завдає болю. Не було б мене – не було б болю, тривоги, поганих передчуттів. Але не було б і щастя, радості, добра.

Навряд чи він мені зізнається. Хоча, мабуть, все-таки треба розпитати. Неможливо жити з людиною, яку ненавидиш. Приховувати це, заглушати в собі. Бо потім це вилізе і буде ще гірше.

Тільки ж я його дійсно люблю. Любила ще коли була з Майклом, не розуміючи цього. У кожному моєму романі є він. Я навіть не усвідомлюю, коли він з’являється там. «Верес» - про нього. Але тоді я вважала його своїм другом. Просто другом. Але Еріка-то закохалась в нього. Як врешті і я. В «Чорному турмаліні» у Дем'єна  - характер Джереда. А у Джуліана – риси його обличчя. В «Пророцтві» Девід – копія Джереда, яким він був в 14 років. І всі головні герої мають імена на букву Д. Як це пояснити, якщо я його не люблю?

Я знову себе переконую, що когось люблю. Коли люблять – не потребують доказів. Хоча, може, мені потрібно знати, наскільки сильно я його люблю, щоб знати, чого очікувати потім, у майбутньому. Чи покину я його?

І все-таки люблю. Живу ним, його щастям, його теплом. І божеволію від думки, що роблю йому боляче.