Творчість

Я знову «втекла» з Міста Гоблінів. Вся моя ідилія зруйнувалася одним випадком. І я відразу вирішила, що винен Джеред. Зараз я розумію, що це не так. Але тоді грали емоції. Та й – яка різниця? Це тільки показало, наскільки я йому довіряю.

Вчора подумала про те, як ми жили рік тому і як – зараз. І, що всі мої думки про любов (після його брехні) – велика красива ілюзія. Звикла його любити. Звикла жити так, як жила.

От і порівняю.

Рік тому: ми прокидались разом, разом снідали, поцілунок на прощання. А потім розходилися у своїх справах. Могли зателефонувати одне одному просто, щоб почути голос. Далі – по можливості обідали разом. Якщо ні, то я обідала, потім заходила в його кабінет, і ми ділилися тим, що сталося за день. Дороблювали свої справи разом. Разом гуляли з Джедією. Разом читали, дивились фільм чи слухали музику.

Зараз: ми прокидаємось разом, снідаємо разом. Розходимося по своїх справах. Разом не обідаємо. До Джедії – окремо. Разом лише ввечері. Я одна щось дивлюсь чи читаю, він – сам по собі. Разом лягаємо спати. За весь день добре як перекинемося десятком речень. І займатися сексом мені з ним зовсім не хочеться (не хотілося навіть тоді, коли писала про любов).

Я почала звикати до цього одноманітного спокою, який не приносить нічого, крім втоми.

Джеред з мого чарівного короля перетворився на замінника. Всі брешуть, всі помиляються. Але ж не можна довіру просто включити. Хай би це була маленька брехня. Щось незначне. А тут… Краще б він зрадив мене. Тоді б і сумніві не виникло, що робити. Так не можна жити. Коли щось стається, у мене виникає думка – чи не доклав він до цього руку.

Найцікавіше – Джеред перестав ревнувати. Майже за весь цей рік він жодного разу не проявив цього почуття. Не знаю, чому. Може, вважає, що втратив право на це. А, може, (так як я просила його) вважає, що я вже ніде не дінусь.

Я ще не готова все покинути. Але колись буду.