Творчість

Вчора вловила себе на тому, що хочу кудись втекти. Відчувала таке й раніше, але намагалась не звертати уваги. А вчора сама злякалась цього бажання. Що воно означає? Я ж люблю своїх Дж. Жить без них не зможу. Але потім я спробувала розібратися у власних почуттях. І зрозуміла, що мене так гнітить - прив'язаність до одного місця, до однієї людини. Це, звісно, прекрасно, що в мене є така сім'я. Але раніше я часто подорожувала одна, знайомилась з новими людьми. А тепер на мене насіли обов'язки: я маю бути вдома, бо мене тут чекають Джеред і Джедія. Якщо й поїхати кудись, то тільки з ними. Але не одна. Як виявилось, в мене не вистачає місця для себе. А зараз я відчуваю провину за те, що відчуваю подібне. Мені стало замало мене. Майже за 2 роки я нікуди одна не їздила. Навіть добу не провела окремо. Якщо не рахувати ситуації з Майклом. Бо ніякого задоволення мені це не принесло.

Навіть не знаю, як описати те, що почуваю. З одного боку – я люблю Джереда, хочу, щоб він завжди був зі мною. А з другого – я хотіла б відпочити від нього. При цьому він не втомлює мене, не тисне, не керує. Просто любить і просто поруч. Але в мене таке відчуття, неначе я в клітці – величезній, прекрасній клітці, з якої випускають погуляти на повідку.

От. Якось так. А ще ці обов'язки, ці ролі! Матері, дружини, королеви, друга і бозна-кого ще. Занадто багато. Занадто мало мене. В суботу ми з Джередом – на концерт. Він хоче познайомитися з групою. Мені якось байдуже. Мені досить слухати їхню музику. Першого – день квітів. Десятого – наша річниця.

Ось так і подумала – а чому б не втекти кудись? А потім все це згадала. І по суті в мене не має часу й можливості. Втечу, а через пару днів потрібно вертатись. Але якщо так буде й далі – я завию. Інколи, коли слухаю музику, так і хочеться закричати:

The fight is to the end…

I’ve been watching, I’ve been waiting

In the shadows of my life.

I need a flame, I need a spark.

Sail away!

Я вже придумала, куди податись самій. Залишилось знайти час. Цікаво, День квітів без мене відбудеться? Хочу полоскотати собі нерви. А якщо все вийде, то нерви будуть напружені ще і в Джереда. А Джейк – це взагалі… Сара і Фібі 100% повстануть. Але мені, якщо чесно, плювати. Знаю, що все буде добре. І вже б точно не стала ставити під загрозу життя дочки.

Я розповіла Джереду куди і до кого збираюсь. І ми почали сваритись. Добре, що в мене були пари. За цей час ми обоє могли обдумати ситуацію. Пояснила Джереду, що почуваю і чого хочу. Він зрозумів (як я його люблю за таке розуміння). Я сама краще розібралась в собі. Вирішили,що24 чи 25 поїду. І, якщо захочу, повернусь тільки 9-ого. Якщо захочу ще поїхати. Джеред все ж не дуже радий тому, куди я їду. Але, гадаю, змогла його переконати, що зможу себе захистити. Мій Джеред – найкращий.

І ще – до тих слів, які хочеться кричати:

I’m grateful to die to live once again.

I’m fearless to fly and reach for the end.