Творчість

Десь на Землі живе собі Хамелеон. Але не звичайний. Всім відомо, що хамелеони змінюють свій колір для того, щоб сховатись. А цей навпаки – змінює колір, щоб виділятися серед оточуючого середовища. Якщо він сидів у лісі на зеленому листі – ставав або вогняно-рудим, або ріжуче-синім. Коли ж спав на чорній землі, то завжди – білим. Більш нічим цей хамелеон не відрізнявся. Ну хіба що можна сказати про його очі. Вони – різного кольору. Одне око – блакитне, а друге – змінює колір, як і його власник. А так – він був звичайним хамелеоном – холоднокровним, не дуже красивим, слизьким.

А почалося все з того, що на світ він народився зовсім прозорим. Його майже не було видно. Тому на нього ніхто не звертав уваги: мати - якщо й помічала - то завжди лаяла, батько постійно пив березовий сік і на сина в нього залишалось дуже мало часу. А ще був брат, якого Хамелеон любив понад усе на світі, але якого бачив разів три за все своє життя.

Врешті Хамелеону обридло, що його не помічають, і з усіх сил почав тренуватися змінювати кольори. І твердо – раз і назавжди – вирішив, що стане найпомітнішим з усіх хамелеонів. Інші хамелеони дивувались і сміялися з нього. Але Хамелеон не зважав і тяжко працював над своїм кольором. Через певний час він досяг перших успіхів – навчився ставати сірим та чорним. Та він прагнув більшого. Тому далі з’явилися коричневий, блакитний та світло-рожевий. Хамелеон оточував себе хамелеонами з такими ж кольорами. Але швидко тікав від них: розумів, що вони не прагнуть виділятися. Як і інші, вони хотіли сховатися за допомогою свого кольору.

А він хотів бути першим, найкращим, найяскравішим! Але не знав як цього досягти.

- Тобі треба було людиною народитися, казали йому інші тварини. – Це ж вони прагнуть привести до себе увагу. Ми ж – ховаємось.

- А я все одно хочу виділятися. – І все одно стану найяскравішим! - відповідав Хамелеон.

Він і далі працював над своїми кольорами. Їх ставало дедалі більше. І це приваблювало дівчат-хамелеоних. Та й не тільки їх – ящірок, змій, їжаків, білок… Всі задивлялись на нього і очікували, яким же стане Хамелеон в наступну мить. І що його побачать усі.

І він справді невдовзі вибухнув яскраво-рудим, вогняно-червоним. І його справді всі побачили. Скільки піднялося крику! А скільки на нього гавкали собаки!

Та Хамелеону було байдуже – він домігся того, чого хотів. Побачивши, що Хамелеона ніхто не збирається їсти, до нього почали тулитися інші хамелеони і робити те саме, що і він. Та мало хто з них міг так само талановито і яскраво змінювати кольори.

Хамелеон загордився: подивіться – я із прозорого яким став яскравим! Тепер я можу робити все, що мені захочеться.

І Хамелеон подався подорожувати по Землі. Кого він тільки не зустрічав! Одного разу зустрівся із дуже блискучими собаками.

- А ви хто і звідки? – запитав їх.

- Ми – діамантові пси. З майбутнього. А ти?

Хамелеон представився.

- А ви з народження такі? – цікавість роз’їдала його.

- Ні. Ми народились звичайними. Але нам набридло такими бути. І ми змінились. Тепер ми такі, які є.

Вони швидко здружились і почали мандрувати разом світом. І діамантові пси показали Хамелеону світ, якого він раніше не бачив. Між собою сміялись, що так вони крізь увесь всесвіт перейдуть.

Вони насолоджувалися життям і ні в чому собі не відмовляли. Та й ніхто не збирався їм щось сказати всупереч. Така компанія – надзвичайно червоний хамелеон і надзвичайно блискучі собаки. Мало що у них на думці! А в них на думці було одне – якнайкраще розважитися. Спочатку вони вдовольнялись березовим соком, та згодом їм видалось цього замало, і Хамелеон з друзями почали їсти крейду. Діамантові пси від цього ставали ще блискучішими. А Хамелеон тьмянішав. Поступово він перетворювався на сіро-білу худющу невідомо яку істоту.

Він злився на себе, на псів. Покинув їх, повернувся додому. Вдома пересварився з усіма рідними. І став ненавидіти себе. Він не міг більше ставати червоним – тільки або сірим, або білим. Це все через крейду. Але ж яка вони смачна!

- Перестань їсти крейду! – казали йому.

- Поглянь, яким ти став, - соромили.

Але Хамелеону вже було байдуже. Він думав тільки про крейду і не міг зупинитися.

Так продовжувалось аж доки на такого сірого неприглядного не напало страховисько. Воно завжди жило в лісі, але мало кого чіпало. Але страховисько завжди підіймає свою огидну голову з барлоги як тільки хтось починає їсти крейду. Він чекає доки жертва не ослабне настільки, щоб без проблем можна було її з’їсти.

Лише диво врятувало Хамелеона від страховиська. Він вчасно помітив його і на мить став прозорим – таким, яким і народився. В ту мить для страховиська він зник, і воно знову залізло в свою барлогу.

- Ой! Що це зі мною? Я не хочу бути прозорим, - забідкався Хамелеон. – Краще буду сірим.

Мить напруження – і він знову сірий. Та вирішив, що крейду більше їсти не буде, - нічого піддавати спокусі страховисько. Хоча березовий сік він так і не перестав пити.

Поступово до нього повертались його кольори. Їх стало ще більше. Він навчився їх змішувати. Якось вирішив трохи походити білим у синьо-рожеву крапинку. Що тут почалося! Навіть, коли Хамелеон був червоним, на нього не звертали так багато уваги як зараз. Від слона до найменшої букашки - всі знали про нього. Про нього дізнався увесь світ.

Сам же Хамелеон дивувався цьому: чому синьо-біло-рожеве справило більше враження, ніж вогняно-червоний? Та, звісно ж, ніхто йому цього не пояснив. І врешті він прийняв це. Тим паче, що все одно було до чого прагнути – найвідомішим і найяскравішим вважався Чорний Хамелеон. “Хтось малий і чорний підстрибує до божевільного білого бога,” – казав про нього наш Хамелеон, але не із заздрістю, а з повагою.

В цей час помер його брат. Але це пройшло повз Хамелеона – в день похорону він просто напився березового соку і нікуди не пішов. А потім жив, як і до цього. Знову спробував стати червоним (ну подобається йому цей колір). Та нічого не вийшло – колір був вицвілим, тьмяним. Більшості він таким не сподобався. Його осуджували. Але Хамелеон, як завжди, не звертав ні на кого уваги – він же холоднокровний. Що з нього візьмеш?

Та не так, щоб йому й справді було байдуже. Він розсердився і в мить став олов’яного кольору. Таким його побачила дочка Чорного Хамелеона і закохалась. А він закохався в неї. Його серце з холодною кров’ю враз загорілося. Через кілька днів вони вправили весілля, на якому Хамелеон поєднав на своїй спині чорне і біле.

І зажив він спокійно. Такого затишку, спокою, любові і щастя він ніколи не відчував. І довго-довго насолоджувався своєю коханою, їхнім домом. Та все ж вибуховий темперамент дав про себе знати, і він знову за яскравім вогняно-червоним. Але тепер – з домішками чорного. Всі тварини захлопали в долоні такому його перевтіленню і почали запрошувати наперебій до себе в гості. І Хамелеон знову поїхав по світу. Дочка Чорного Хамелеона також вдома не сиділа. Вона працювала. Вони кохали одне одного навіть на відстані і не заважали одне одному займатися улюбленою справою.

Врешті вони повернулись додому. Хамелеон все більше заспокоювався, втішався теплом дому. І сам не помітив, коли став прозорим. Лише голова залишилась чорною. Коли ж одного ранку не зміг побачити себе в дзеркалі, злякався і став рожево-блакитним.

Після того багато знайомих, зустрічаючи його на вулиці, запитували – коли ж він знову буде справжнім. На що Хамелеон відповідав:

- То був не я! Прозорий – то не я! Я – це ось. Я – зараз. Я – рожево-блакитний. Я не прозорий.

Та хто ж йому повірить? Всі й так знають, яким він народився і яким став. Жаль тільки, що сам Хамелеон не зміг прийняти себе прозорим. Звісно, якби він залишився таким, то ніколи не став би яскравим. Та справа в тому, що навіть залишаючись сам-на-сам із собою, він все одно лишався яскравим.

А потім у нього народилась дочка. І Хамелеон зажив вдома, надовго не від’їжджаючи, люблячи своїх дівчат.

Коли ж його запитують, чому він так часто змінював колір і чому ніколи не буває прозорим, він відповідає:

- Так, я – хамелеон, але змінюю свій колір, щоб виділятися. Інші ж це роблять, щоб бути непомітними. Я ніколи не був непомітним. Я ніколи не був прозорим. Насправді, я – жовтий. Але люблю змінювати кольори.

На жаль, за все своє довге життя Хамелеон так і не зрозумів, що мало чим відрізняється від інших хамелеонів. Так, вони змінюють колір, щоб сховатись. А наш Хамелеон, щоб виділятись. Та, щоб він не казав, щоб не думав, - він, змінюючи кольори, роблячи себе занадто яскравим, також ховається – від себе. Тоді, як інші хамелеони – від інших. А він так цього і не зрозумів.