|
В одному королівстві жила принцеса Вікторія. Вона була дуже красивою. Тому її руки добивалися всі королі і принци. Та дівчина придумала випробування: три завдання – вбити дракона, принести намисто Щастя і зрубати найстаріший дуб у світі. Зазвичай королі і принци навіть не намагалися виконати ці завдання, вважаючи їх нездійсненними. Інші ж не могли справитися ще й з першим.
Якось у ці краї заїхав принц Ромуальд. Побачив він Вікторію і закохався з першого погляду. Вирішив спробувати свої сили. Принц посватався до принцеси і отримав дозвіл виконати завдання.
Спочатку Ромуальд поїхав до дракона. Коли принц знайшов його, дракон саме вишукував собі здобич, придивляючись до стада овець.
- Не займай їх, - сказав Ромуальд.
- Комашко, не заважай, бо розчавлю, - гримнув дракон.
- Вони не твої.
- Якщо переможеш мене – будуть твої.
- Тоді захищайся.
Довго вони бились. Здавалось, дракон от-от спалить принца. Але той був швидкий. Ніяк дракон не міг його зачепити. Після тривалих годин бою Ромуальд все ж вдалося відрубати драконові голову. Її він і відніс у палац як доказ своєї перемоги.
І відразу вирушив на пошуки намиста Щастя. Їхав цілий день. Аж надвечір дістався якоїсь хатинки, постукав. Двері відчинив старенький дідок.
- Доброго вечора! Чи не можу я залишитися у вас на ніч?
- А чого ж! Можна. Місця вистачить.
Принц зайшов. Дідок нагодував його вечерею і спитав, що того завело так далеко.
- Я шукаю намисто Щастя, - і розповів про принцесу і її завдання.
- Непросту роботу ти затіяв. Я не знаю, де шукати це намисто. Та може мої піддані знають. На світанку спитаю. А тепер давай спати.
Лягли й відразу поснули.
Рано вранці прокинулись. Дідок вийшов на подвір’я, свиснув раз – і злетілися до нього всі птахи землі.
- Птахи, ви літаєте над полями, лісами, морями. Чи не знаєте ви, де знаходиться намисто Щастя?
- Ні, не знаємо.
- Ну що ж… Летіть.
Птахи залопотіли крилами і зникли. Дідок повернувся до Ромуальд:
- Візьми цей м’ячик. Він приведе тебе до мого брата, повелителя морів.
Взяв принц м’ячика, сів на коня і поїхав. Довго їхав – майже два дні без перепочинку. Лише коли ніч набула повної сили побачив хатинку на березі озера.
Ромуальд постукав. Двері відкрив дідок ще старіший, ніж перший.
- Доброї ночі! – привітався принц. – Мене направив до вас ваш брат.
Він показав м’ячика.
- Чи не знаєте ви де знаходиться намисто Щастя?
- Заходь, - запросив дідок. Я не знаю – не цікавлюся таким. Та може мої піддані знають. Давай відпочинемо, а зранку я спитаю в них.
Як тільки сонце показалося над землею, принц і дідок проснулися. Вийшли на крилечко. Повелитель морів змахнув ціпком і вдарив по воді. Відразу почали припливати риби з різних морів і океанів. Коли прибули всі, дідок спитав:
- Риби, ви плаваєте на різних глибинах, в різних морях і ріках. Чи не знаєте ви, де знаходиться намисто Щастя?
- Ні, не знаємо, - відповіли.
- Тоді розпливайтесь додому.
А потім повернувся до Ромуальда:
- Ти не засмучуйся. Візьми цей килим - прямуй по ньому, і він приведе тебе до нашого старшого брата, повелителя землі. Якщо не він, то хтось із його підданих знає.
Цього разу шлях був не такий довгий. Ще сонце не лягло спати, коли він натрапив на дім. Постукав. В домі жив дідок, якому на вигляд було років двісті. Принц розказав про себе і своє завдання. Дідусь не знав, де шукати це намисто. Вклалися спати. А вранці на подвір’ї дідок тупнув ногою і до нього почали прибігати всі тварини, які тільки є на землі.
- Піддані мої, ви буваєте скрізь, багато бачите. Чи не знаєте ви, де лежить намисто Щастя?
- Ні, не знаємо…
- Я знаю! – крикнув красивий білий кінь із золотою гривою. – Я щойно звідти і можу показати принцу дорогу.
Ромуальд подякував дідку, сів на свого коня, а Білий показував шлях. Коли нарешті перед очима замаячів палац, він зупинився.
- Там намисто, - промовив Білий. – В п’ятдесятій кімнаті. Але йди швидко, бо в цьому палаці можна бути лише півгодини. Після цього – людина засинає. Тож не звертай ні на що уваги.
Ромуальд пішов до палацу. Щойно він туди зайшов, зупинився у захваті – в першій кімнаті лежали гори срібла. За хвильку опам’ятався і пішов далі. в інших були купи золота, дорогоцінного каміння, прикрас, зброї. І всюди люди, що спали. Принц поспішав. Нарешті досяг п’ятдесятої команди. Намисто Щастя було прекрасне. Та Ромуальду ніколи було милуватися ним, тому схопив намисто і чимдуж з палацу.
Коли прийшов до коней, то спитав у Білого:
- А можна звільнити цей палац від сну? Там стільки людей…
- Ні, не можна. Вони не змогли вчасно зробити вибір і тому приречені спати, доки існує світ.
Принц подякував Білому і поскакав до палацу Вікторії. По дорозі вирішив зробити й третє завдання – зрубати дерево. Ромуальд під’їхав до цього дерева але не зміг навіть меч підняти – таке гарне воно було: пишна яскраво-зелена крона, безліч гнізд… Замилувався принц. А тоді поїхав до принцеси.
- Я виконав друге завдання – ось намисто Щастя, - і простяг його Вікторії. – Я дарую вам. Нехай принесе щастя.
- Чому ви так кажете? – спитала принцеса. – Якщо ви зрубаєте дуб, воно принесе щастя нам обом.
- Не принесе, бо я не рубатиму дерево. На ньому у стількох птахів домівки. У мене рука не підіймається.
Замість засмутитися, вікторія посміхнулась і сказала:
- Я такого й чекала від вас. Цей дуб священний в нашій країні. І той, хто пошкодить його - залишиться без голови. Тож ви пройшли всі три випробування.
Наступного дня зіграли весілля. Та таке, якого ще світ не бачив. Вся країна цілий тиждень гуляла. Ромуальд і Вікторія прожили щасливе життя. І померли в один день.
|
