Творчість

Йшла побита горем. Не бачачи нічого перед собою. Йшла… Точніше ноги несли її за звичкою додому, а вона сама залишилась там, біля нього, серед могил.

Він не мав права помирати, але помер. І вона зосталась одна. Залишився син, її сонечко. Та Його нема. Звичайно, це егоїстично – вона хотіла все життя прожити лише з ним. Так, син житиме і буде щасливий. Але вона хотіла щастя й для себе. За що? Вона нікому нічого поганого не зробила. Мучити і мучитись за те, що хтось зробив століття тому? Це несправедливо!

Її обманули…

Проаналізувавши своє генеалогічне дерево, вона помітила закономірність: всі чоловіки (чужі по крові) довго не живуть і помирають не своєю смертю. Що це? Якесь прокляття? Хто наслав, навіщо, для чого? Чи може щось інше?

І вона пішла до гадалки. Та їй нічого по суті не сказала, але підтвердила, що її чоловік помре. Що робити – також не сказала.

Минули роки важкої роботи: бігання по знахаркам, відуньям, які знімали з неї порчу, вінець безшлюбності і віщували прекрасне майбутнє. І вона нарешті повірила. А не треба було… І тоді б ця прекрасна людина була б жива. Може, вона сама його вбила, побажавши раз, щоб він щез? Тоді – хоч з моста у воду. І що їй робити і як далі жити? Адже це вона убила найріднішу людину.

Все, що радувало померло. Чи вона винна в чужому гріху?