|
Цьогорічна зима – навдивовижу тепла. На клумбах - у грудні – квітли фіалки й примули. І каштани вже збираються запалити свої свічки. Старі люди казали, що з цього не буде нічого доброго. Але, що буде – вони й самі не знали.
Вона цьому не вірила. Зима подарувала те, чого їй завжди хотілося – достаток, славу, Київ. Йшла по вулиці ще незнайомого міста, роздивлялась навкруги. Новорічні прикраси горіли у вітринах магазинів і крамничок, штучні ялинки визирали з вікон готелів і ресторанів. Тепер цей світ відкритий для неї – вона могла зайти куди-завгодно і не боятися, що її витурять звідти чи не вистачить грошей.
Бракувало снігу. Якось дико святкувати Новий рік, коли вже майже весна.
Зупинилась. Двірник підмітав асфальт. Його обличчя – таке чуже, але й водночас знайоме. Він глянув на дівчину і знову зайнявся своєю справою.
Оксана підійшла ближче, вдивляючись в його лице.
- Вы что-то хотели? – спитав двірник.
Цей голос… Вона вже десь його чула.
- Я… Ні… Хочете чаю? – раптом видала дівчина. – Я тут недалечко живу.
Він дивився на неї, не знаючи як це сприйняти, - як жарт чи як помилку. Оксана зрозуміла це і додала:
- Я серйозно. Ходімо. Зігрієтесь.
Він відніс своє приладдя в якусь комірку і пішов за нею. Двірник не довіряв їй – незнайома дівчина запрошує до себе. Та все ж цікаво… А вона все намагалася згадати. І не змогла пройти, не дізнавшись хто це.
Зайшли в будинок, піднялися на ліфті на бозна-який поверх. Оксана відчинила двері квартири:
- Ось тут я й живу.
Чоловік чекав якоїсь загрози, небезпеки, та в квартирі – спокійно і затишно. Дівчина повела його на кухню. Відвернулась – чомусь боялась дивитися йому в очі. Поставила чайник на вогонь, шукала заварку, цукор, печиво.
А він дивився на Оксану, гадаючи чи кожного незнайомця вона запрошує до себе в гості. А потім задивився у вікно. Мабуть, він нічого не бачив: ні машин – різнокольорових комашок, що бігали туди-сюди, ні крапок-людей. Може, згадував своє минуле або міркував, що робитиме завтра.
- Ось і чай готовий.
Оксана поставила на стіл дві чашки, з яких валив пар, і тарілочки з печивом і цукром. Він глянув на неї , ніби бажаючи прочитати її думки. Дівчина знітилась.
- Зачем ты это делаешь?
Вона знизала плечима.
- Просто щось у тобі… Не знаю. Щось ніби покликало. І я хочу дізнатися, що.
Мовчали. Хлопець відключився від реальності і поринув туди, де бував тільки він. А дівчина гарячково думала як зав’язати розмову.
- Давайте познайомимося. Оксана.
- Андрей.
- Ви давно працюєте двірником.
- Три года – это много или мало?
Вона не знала, що відповісти.
- Дворник – грязная работа, не так ли?
- Я не оцінюю людей за професією. Двірником теж хтось має бути.
- Убирать грязь и мусор – намного достойнее, чем продавать свой талант.
Знову мовчали. Чай давно захолов – до нього ніхто й не торкнувся.
- Де ви живете?
- Там, - махнув рукою у невизначеному напрямі.
А Оксана все вдивлялася в його обличчя. Таке знайоме… Довге волосся, темні очі, високі скули.
За вікном почався дощ.
Він починав нервувати. І, як завжди, вистукував пальцями якусь мелодію. Так знайома мелодія… І тут вона згадала і цю пісню, і голос, і його.
- Ви – Андрій Славський.
Чоловік різко підняв голову і впився в неї поглядом.
- Мене завжди цікавило – куди ви тоді зникли.
- Мне пора.
Він зірвався з місця, накинув куртку і вибіг з квартири. Оксана й слова не встигла сказати. Андрій вискочив на вулицю. Вітер кинув йому в обличчя холодні краплі дощу, що ніби голки впивалися в тіло. Він не очікував, що його впізнають. Думав, що його вже забули.
Оксана ж залишилася на кухні. Вона була підлітком, коли він з’явився на естраді. З таким голосом – особливим, незабутнім. І не те, щоб він їй аж надто подобався. Вона не була фанаткою. Він був просто одним із, який, проте, запам’ятався своїм голосом. А потім зник – років чотири тому. Перед цим ще випустив останній диск, знявся в серіалі, взяв участь у шоу. А потім про нього перестали говорити, нечутно було нових пісень.
А тепер вона його зустрічає тут, в Києві, двірником. Що ж сталося? Але це не просто цікавість, не жага дізнатись, яка часто захоплює журналістів. Ні, її переймало просте бажання допомогти, співчуття до людського горя.
Оксана знову пішла до будинку, де вчора зустріла його. Андрій, як і вчора, підмітав асфальт.
- Привіт.
Він глипнув на неї.
- Тебе интересно узнать, почему известный певец стал дворником? Он же должен кому-то сказать! А я сейчас делаю то, что хочу. Я не продаюсь, я свободен. А ты, как и все, любишь лезть в душу, в чужую жизнь, только потому, что интересно. И скорей бы рассказать подругам, что видела Андрея Славского!
Оксана здивовано дивилась на нього. Вона не для цього прийшла. А він, розпашілий, здається, готовий був розірвати її. Оксана мовчала, - а що вона могла йому сказати? – і дивилась на нього. Андрій трохи заспокоївся, побачивши, що вона прийшла не із цікавості.
- Прощай, - повернулася і пішла: завтра Новий рік, багато справ. Андрій стояв і дивився, як її силует губиться в хмарочосах міста.
Ялинка вже світилася вогниками ліхтариків, іграшками, дощиком. Сьогодні сама, але завтра – вечірка. А зараз лише телевізор.
Дзвінок в двері. Відчинила – Андрій.
- Я сегодня сорвался на тебя.
Оксана мовчала. Жестом запросила до квартири.
- Я просто подумал…
- Не треба. Не виправдовуйся. Я гадала – у тебе у тебе біда, що ти так.
- Нет. Я сам выбрал свою жизнь. Да, иногда мне холодно и я ужасно устаю. Но никто мне не указывает, что делать. И мир становится чище. А еще есть выходные. Я выступаю в одном клубе. Просто пою, не за деньги. И у меня есть друзья, которым наплевать, знаменит я или нет, есть ли у меня деньги. И девушка, которая любит меня просто за то, что я есть.
- Можна я прийду на твій виступ?
- Завтра в одиннадцать.
Вона не пішла на вечірку зі знаменитостями і багатіями. Оксана слухала в новорічну ніч російського співака з українським корінням, який тепер працював двірником.
|
