„Любов не спасає”, „Любов не рятує” – писала вона всюди: в зошитах, на стінах, столах, руках. Всюди.
І Любов образилась. Їй було боляче, що хтось так про неї думає. І захотіла дізнатись – чому. Раз прийшла до неї серед ночі. Дівчина прокинулась від відчуття, що хтось є в кімнаті.
- Хто тут?
- А ти не знаєш?
Вона ніколи не бачила Любові, не чула її голосу, але відразу впізнала.
- Чого ти прийшла?
Повний місяць добре освітлював кімнату.
- Ти всюди пишеш, що Любов не спасає. Це ж не так! Чому ти це робиш? – боліло серце.
- А ти спасаєш?! – викрикнула дівчина. – Від чого ти спасаєш?
- Від злості… - почала було Любов.
- А від Смерті? Мовчиш. Знаєш, що Смерть сильніша, ніж ти.
- Це не так! – захищалась Любов.
- А як же прокляття, коли вмирають ті, кого любиш?
- Але ж це прокляття…
- Але ж ти – Любов! Чому ти не рятуєш від Смерті? Не спасаєш від проклять? Чому?! – вона кричала. Крик рвався з її душі, намагаючись зробити так, щоб Любов дійсно спасала.
- Я змінюю людей. Я лікую багато хвороб. Люди стають кращими.
- Багато хвороб?! Мабуть, майже всі. Крім Смерті. А що з того, що людина зміниться, а тоді відразу помре? Що з того, що вони стають кращими? Найважливіше – життя! А ти… ти не можеш це найдорожче зберегти!
- Люди помирають не через мене! – виправдовувалась Любов.
- Не завжди. Та є. Та ти… ти, яка повинна перемагати все, безсильна перед Смертю, перед чарами…
Любов мовчала: вона справді нічого не може зробити з машиною, яка несеться на дитину, з отрутою, що підступає до серця, зі смертю, яка так неочікувано падає на голову.
- Якщо не можеш, - мовила дівчина вже трохи спокійніше, - не вселяй віру в людей, хай вони не надіються на тебе, на те, що ти врятуєш коханого. Люди вірять у тебе беззастережно попри зради, обмани. А ти!..
Любов пішла. Місяць здивовано дивився вниз і не розумів нічого.
Вона перестала писати, що Любов не спасає.
А Любов зрозуміла, що нічого не може. Лише любити. І що вся сила в неї не допоможе прогнати Смерть.
|