Творчість

Ранок зустрічав не посмішкою сонця, а кислою міною неба, що от-от розірветься дощем. І мокрий від туману асфальт жалібно відзивався на шпильки-каблучки.

Вона йшла й не помічала нічого – ні неба, яке погрожувало дощем, ні холодного туману, ні дерев, які вже встигла обпалити осінь. На душі – легко і весело.

Міні-спідничка плавно покачувалася вверх-вниз. Перехожі оглядалися милуючись дівчиною.

Красуня наспівувала пісеньку, збираючись перейти дорогу. шлях їй перегородила шикарна іномарка.

- Скільки? – висунулась морда в чорних окулярах.

Дівчина не розуміла дивилась так, ніби до неї звернулись по-японськи.

- Ти оглухла? Скільки? – показав на неї рукою. І вона все зрозуміла. Дійшло.

- Точно глуха! - з досадою крикнув він, завів двигун і поїхав.

А красунечка раптом перестала бути красунею. І помітила все: І похмуре зле небо, і тошнотворний туман, що змішався з димом, і згасаючу природу, і бруд міста. Дівчина згорбилась, намагаючись захиститися від цього, щаслива посмішка стерлася з обличчя, і очі ніби враз вицвіли.

Не така вже вона й красива. Швидше навпаки. Та радість її прикрашала. Забрали радість – забрали і вроду.