Творчість

Почну з села Синевир, адже прожила в ньому 5 днів.

Всі фотографії можна побачити тут.

З назви може здатися, що до озера рукою подати. Та насправді – аж 15 км. Село величезне. Якщо підійматися схилами гори Ріжок, то можна побачити його все. Щоб проїхати з одного кінця села до іншого потрібно десь хвилин 20-30. Майже 5 тис. мешканців, кілька шкіл, кафетерії… Йдучи центральної вулицею ні за що не здогадаєшся, що це – село.

Найперше – це гори. Вони всюди, з усіх сторін. Кам'янка, Ріжок, Негровець. Зеленіють і височіють, неначе охоронці села. Виділивши день-два можна зійти на одну з них. А по дорозі поживитися полуницею, суницею, черницею, ожиною, малиною – залежить від часу подорожі.

В центрі села на головній вулиці розташовані визначні пам'ятки, те, на що варто подивитися. Свято–Успенська православна церква Московського патріархату Української Православної Церкви. Чималенька, яскраво синього кольору. Греко-Католицька Церква Різдва Пресвятої Богородиці набагато менша, але також помітна на фоні гір. Католиків у селі дуже мало (близько 100 чол.), але церква є. Обидві церкви збудовані не дуже давно.  Православна – реставрована. Католицька – збудована в 2002 р. Тут слід сказати про традицію села: щонеділі майже всі мешканці вирушають до церкви молитися.

Була тут колись навіть синагога. Але зараз – це покинутий і занедбаний будинок. Не знаючи, навіть і не здогадаєшся, що тут було раніше.

Загальноосвітня школа, в якій навчається понад 600 дітей. Незвично як для більшості України. А все тому, що переважна більшість людей повертаються додому після навчання та заробітків.

Амбулаторія сімейної медицини, відкрита ще в 1945 р. Розрахована на 120 місць.

Також на головному шляху є аптека, кілька магазинів та кафетеріїв («Париж» і «Лондон» зокрема).

Одна з особливостей гірських сіл (не тільки Синевиру) – місцевий час. Він завжди відстає від київського на одну годину. Більшість приватних підприємств працюють саме за таким часом. Тому не дивуйтесь, коли написано, що магазин працює до 17.00. На вашому годиннику 16.30,  а заклад закритий. Це не тому, що продавчиня пішла раніше. Це тому, що тут – місцевий час.

Звісно, - закарпатський суржик, про який я вже писала. Поживши 2-3 дні та послухавши розмови, почнете розуміти 50-70%. Але тут надзвичайно важливо – темп і ясність говору. Всі люди розмовляють по-своєму. Тому дуже важко розуміти тих, хто вимовляє слова надто швидко або в носа. Та нічого не має неможливого. Люди приїжджають з усієї України, залишаються тут жити. І навіть починають «шпрехати» по-закарпатські.

Щодо умов проживання. Ґрунти тут неродючі, кам'янисті. Через особливості клімату звичні для нас культури огірків, помідорів не родять, виноград не достигає. Погода можна змінюватися кілька разів за день навіть влітку. При чому перепади на 10-15 градусів є нормою. Гірська річка Теребля. Шумить неначе водоспад. Через неї  є мости – здебільшого дерев'яні на певній висоті. Дороги в Синевирі – важкі. Уявіть гірську річку. Яка стрімко біжить невеличкими улоговинами і несе з собою купу каміння. А тоді враз висохла, залишивши чималенькі брили. Це і є більшість доріг  у селі. І вони справді стають річками після кожного дощу.

Що знаходиться близько біля села:  озеро Синевир, Реабілітаційний центр бурих ведмедів,  Музей лісу і сплаву, озеро Дике (Озірце), водоспад Білий звір, Лінія Арпада, водоспад Шипіт, болото Глуханя, болото Замшатка, Вільшанське водосховище, Колочава з її пам'ятниками та музеями. Далі, але також в зоні досяжності – міста Хуст з Долиною нарцисів та замком, Ужгород і Мукачево.

Озеро Синевир 

На жаль, дістатися до озера важко. Маршрутка ходить одна єдина на добу. О 12.00 відправляється з Міжгір'я. І то – тільки до Синевирської Поляни. І лиш наступного дня повертається назад. Тож тут варіанти такі: найняти таксі (від 300 до 500 грн), піти пішки або поїхати на власному транспорті. Якби там не було, озеро варте того, щоб туди поїхати. По дорозі із села до озера можна завітати до Реабілітаційного центру бурих ведмедів та побачити водоспад Білий Звір.

Вхід до національного парку коштує 15 грн. Місцеві проходять безкоштовно. До озера веде крутий підйом, ускладнений тим, що туди-сюди їздять авто. Хвилин 30 потрібно підійматися. Радує те, що навколо дуже красиво і важкості сходження майже не помічаєш. А ще є лавочки через кожні 100 метрів.

Отже, озеро Синевир. Воно зовсім невеличке (так здається на перший погляд). Вода – надзвичайно чиста. В ній відображується небо, гори, дерева і постаті Синь і Вира. В самому ж озері повно форелі та раків. Але тут заборонено ловити їх і – купатися. Та й купання було ж екстремальним, адже озеро просто-таки кишить рибою. Та й температура води ніколи не підіймається вище 19 градусів. Загалом на озері прохолодно. Навіть якщо у підніжжя неймовірна спека, краще взяти з собою куртку. Замерзнути в літньому одязі там легко – всього лиш хвилин за 15. Багато хто обходить озеро навколо. І от тоді виявляється, що не таке вже воно й маленьке. Маленька тільки чиста чистина Синевиру. Заболочена територія досить величенька. Тут же, якщо придивитися, то можна побачити три річки, які впадають в озеро та живлять його.

Природа на берегах озера і в самому національному парку просто невимовна. Вона дика, живе сама по собі. Якби не сміття де-не-де, то можна було б уявити, що людей взагалі не існує.

Щоб без поспіху обійти все озеро довкола знадобиться не менше години.

По всій околиці стоять продавці. Вони продають сувеніри, збори карпатських трав, мед, варення з хвої та ягід, грушівки, настоянки… Не раджу купувати. По-перше, ціни вдвічі вищі, ніж в Міжгір'ї, наприклад. По-друге, майже всі товари ви можете знайти навіть на рівнинній Україні. По-третє, скоріш за все те, що вам пропонують, - підробка. Так, варення з хвої та ягід красивих зелених і червоних кольорів всього лиш цукор з додаванням фарбників та ароматизаторів і зовсім трішки – якихось ягід.

Отже, Синевир, як озеро, так і село варто відвідати. Там точно є на що подивитися і чим підживитися (особливо в горах).