Головна » Твори » Статті і роздуми » Пізнаючи Україну. Подорожі

Пізнаючи Україну. Тернопіль

Спочатку Тернопіль мене не вразив. Звичайне собі місто. А от вокзал в середині дуже красивий. Ззовні ж – всього лиш симпатичний. Тим паче, що триває ремонт і не дуже зручно переходити над коліями. А от далі… Чим довше я гуляла містом, тим більше воно мені подобалося. В ньому надзвичайно гармонійно поєднується архітектура Середньовіччя, епохи бароко, радянського періоду та сучасності. Місто зелене, в ньому повно фонтанів і симпатичних пам’ятників. Хоч погода була явно не для прогулянок (сильний вітер та хмари, які весь час погрожували розплакатися дощем), але в мене склалося враження, що Тернопіль – місто розваг. Можливо, через те, що в день мого приїзду святкували випускний в школах. А, може, через набережну, яка мені нагадала Одесу. Активне молоде місто. При цьому воно охайне, затишне. Зустріла кілька екскурсійних груп. Гіди спокійно і любляче розповідали про своє місто. Не було, як в туристичних «меках», - шаблонні завчені фрази, неможливість відповісти на питання, зате – розмови про політику… Було два розчарування і одне неочікуване здійснення мрії. Але про все – по черзі.

Всі фотографії можна побачити тут.

Отже, Залізничний вокзал (Привокзальний майдан, 1). Перша його споруда збудована в 1870. А вже через 33 роки вирішили звести новий вокзал. І в 1906 році будівля почала функціонувати на повну. Її прикрашало величезне вікно на фасаді та дві «вежі». В 1920 р. в будівлі вокзалу розміщувався штаб Симона Петлюри. Під час Першої та Другої Світових війн споруда вокзалу руйнувалася. В мирний час – відновлювалася, але щораз в зміненому вигляді. Теперішнього вигляду вокзал набув вже за часів незалежності.

Звідти через Паркову вулицю я подалася до Церкви Зарваницької Матері Божої (вул. Петрушевича, 1). Вона розташована в Старому парку. Церква дерев’яна, перша ще з 1600 року. Адже саме з того часу перестали будувати дерев’яні храми, а існуючі перебудовувати в камені. Її збудували всього лиш в 2008 році за півроку.

 

Що ж до самого Старого парку – він дійсно видається старим і дещо запущеним. Йому понад 150 років. При вході зі сторони вокзалу стоїть 10-метрова скульптура «Материнський поклик». Крім неї, в парку є «Вічний вогонь», Алея Слави ті військова техніка Другої Світової.

Від парку пішки майже два кілометри (при бажанні можна проїхатися міським транспортом) – до наступного храму, Церкви Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Острозького, 51). На цьому місці була дерев’яна церква, збудована в 1636 році. Рівно через два століття дерев’яну церкву розібрали. Натомість звели муровану в стилі ампір. Але її зруйнували в 1960 році. Відновили – лише в 1991 р.

Наступний пункт маршруту – площа Героїв Євромайдану. Доки йшла, роздивлялась вулички: вузенькі з невисокими будиночками і високими деревами. Здавалось неначе опинилася в якомусь маленькому європейському містечку – архітектура відповідна. З’ясувалося, що до цієї площі веде вузесенький тунель, в якому продають квіти. Там душно і не розвернутися. Зате приємні аромати. Власне на площі поставили пам’ятник Небесної сотні. Красива скульптура, яка зливається з фоном будівель на задньому фоні.

Театр актора й ляльки (вул. Січових Стрільців, 15) – звичайна будівля радянських часів. Але відразу стає зрозуміло, що це театр. І – для дітей.

А сусідній будинок зацікавив мене ще заочно. До цього в жодному місті не зустрічала такої пам’ятки архітектури. Мені було дуже цікаво поглянути, як виглядає бордель (вул. Січових Стрільців, 13). Більше якусь тюрму нагадує. А зараз там Центр науково-технічної творчості школярів.

Зовсім недалечко звідти в маленькому скверику вражаючий пам’ятник. Він глибше врізався в пам’ять, ніж скульптура на площі Небесної Сотні. Це – пам’ятник Українцям, жертвам депортації (бульвар Шевченка, 26). Якій саме депортації? В 1944-46 роках. В цей період радянська і польські влади вирішили, що українців потрібно вислати на українські землі, а на свої повернути поляків. Офіційно – начебто добровільне переселення. Але з обох сторін змушували, спалювали села, не давали навчатися рідною мовою. Через велику кількість небажаючих переселятися, людей почали виселяти примусово. В результаті вивезли з насиджених місць майже півмільйона людей.  Цей пам’ятник – дерево, на якому розміщене «гніздо». Під деревом з чотирьох боків написи земель, з яких висилали українців: Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя. Це – дерево без коріння, в кроні якого – люди, що йдуть від домівок. А там залишається пам’ять про предків і лелеки. Пам’ятник відкрито в 2014 році.

Трохи далі по бульвару – ще один пам’ятник. Цього разу не такий емоційний. Оперній співачці Соломії Крушельницькій. Його відкрили в 2010 р. Там же, в сквері, фонтани. Найперший з них – «Квітка терену», а трішки далі – фонтан «Випадкова зустріч». Мальовничо, красиво. І тут же, за поворотом, – перше розчарування. Фонтан «Кульбаба» не працював.

Пройшовши по вул. Коперника, знайшла Реальну гімназію (будинок № 14). Цей будинок в 1901 р. почав працювати, як реальна школа.

Ще одне розчарування – Вілла Грабовських (вул. Франка, 21). Будівля вражає. Дуже красива, велична. Маленький дворик з квітками, тераса. Нині – там бібліотека. На жаль, на момент мого приїзду бібліотека була зачинена. А дуже хотілося зайти в середину, поглянути, яким є інтер’єр і оздоблення.

 

Вкотре звернувши на бульвар Шевченка, почала шукати Венеціанський дворик. Він виявився за замкнутими воротами. Все, що змогла побачити, - люстру на одній із терас. Нині цей дворик належить одному з ресторанів. По відгукам, зайшовши туди, здається ніби потрапив дійсно у Венецію.

А далі на мене чекав Театральний майдан з Драматичним театром. Біля нього в той момент – десятки випускників у святковому одязі. Вітають одне одного, дарують квіти вчителям, фотографуються. Люди дивляться на них, милуються, попиваючи каву й годуючи голубів. Разом з випускниками я пішла до пам’ятнику Т. Шевченку. Пам’ятник як пам’ятник. Але по кількості бажаючих сфотографуватися на його фоні, зрозуміла, що для тернополян він цінний і важливий.

По вул. Валовій натрапила на ще дин пам’ятник. Цього разу – Франку. Чимало пам’ятників відомим особистостям. На тій же вулиці – Алея зірок. Крім зірок відомих співаків чи акторів, родом з Тернополя, там – зірки загиблих воїнів АТО, волонтерів.

Прямуючи вздовж цієї алеї за хвилину вийшла до однієї з найбільших визначних пам’яток Тернополя – Костел Монастиря Домініканців (вул. Сагайдачного, 14). Екстер’єр захоплює більше, ніж внутрішнє убранство. На жаль, в середині нічого не збереглося з часів побудови храму в 1779 р. Адже в 1944 р. був повністю зруйнований. А відновлений в 1957 р. Нині носить назву Собор Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці.

Через дорогу – невеличкий скверик в центрі якого красується пам’ятник Данилу Галицькому. Саме тут вперше я побачила екскурсійну групу. Їхній маршрут надалі частенько пересікався з моїм. В тому ж скверику я натрапила на білу шовковицю, стиглу і солодку. Її не їли навіть птахи. Мабуть, вважали, що білі ягоди ще не достигли. Від цього дерева я бачила Палац. Але за маршрутом потрібно було пройтися вліво. І тільки потім - до Палацу і ставу.

На Майдані Волі, 1 розташований Медичний університет ім. Горбачевського. З’явився за радянських часів. Але виглядає, ніби його будували за Олександра ІІІ.

Від Майдану Волі – далі, вліво. Там же має бути пам’ятники Невидимці, сантехніку та стільцю! І вони там дійсно є. Та я ледве не пройшла повз них. Пам’ятник Сантехніку такий низенький! Більшість оминають його і йдуть далі. Чи то звикли, чи то не звертають уваги. А він вилазить собі просто з тротуару. За два метри – красується стілець, як в «12 стільцях», на сходах. Всі бажаючі можуть сісти і сфотографуватися. Ще два метри – і пам’ятник Невидимці, який являє собою всього лиш пару черевиків. Ще один поворот і – пам’ятник Ігорю Гереті, археолог, історик, викладач, заслужений діяч мистецтв. Огрядний чоловік кудись йде… Це не звичайний пам’ятник видатному земляку, до яких ми звикли, - без постаменту, офіційної пози та серйозного виразу обличчя. Але якраз від цього пам’ятник здається живим і важливим.

І тут я виходжу до Церкви Різдва Христового (вул. Руська, 22). І зупиняюсь. Я точно в Тернополі? Це точно 21 століття? Церква вражає архітектурою. Цю церкву звели на початку 17 століття. На диво, під час Другої Світової та за радянських часів храм майже не постраждав. І дійшов до нас приблизно таким, яким і був збудований.

 

Так, а тепер час до Палацу або Старого замку, в якому колись жили Тарновські, -  засновники міста. Зведений в 1540-х роках. Ні на замок, ні на палац будівля особливо не схожа. Хочете зайти і пройтися, вважаючи, що це музей, як, наприклад, в Мукачеве, Ужгороді чи Львові. Як би не так! Нині там – спортивна школа, яка на вихідних зачинена. Та все ж перед Палацом є на що подивитися: красива зелена алея з пам’ятниками та фонтаном «Каскад». А в правому лівому кутку – біла альтанка з чарівним краєвидом на Тернопільський став. Про все по черзі.

Фонтан «Каскад» розділений на верхній та нижній. Обидва створені в 1972 році, реконструйовані вже в 21 столітті. Нижній у народі прозвали «Сльози Гронського». Вода спадає каскадом поміж сходів. Це дуже красиво. Випускники фотографувалися біля нього та біля ставу.

Площа Тернопільського ставу – 300 гектарів. Він створений штучно на місці, де були болота, - аж в 16 столітті. Його прикрашає довжелезна набережна, парк Шевченка, острів Кохання. Там літають чайки, качки, квітне латаття і катальпи. Це потрібно бачити. Словами ту красу описати, звісно, можна. Але краще побачити. При чому – вживу, а не на фото чи відео. Недавно там відкрили найдовший в країні фонтан. Крім того, можна покататися на теплоході (ціна символічна – 25 грн). Так неждано-негадано збулась мрія – покататися на теплоході. Доки чекала, поки набереться потрібна кількість для виходу на став, відчула повну «красу» качки. Сильнющий вітер, майже штормовий так хитав «Капітана Парія», що важко було стояти. Заодно перевірила свій вестибулярний апарат. На швидкості – круто! Але доки стоїть…

Врешті на набережній я провела кілька годин. Тому на далекі визначні пам’ятки часу не вистачало. Тож вирішила спочатку піти до Церкви Воздвиження. Її ще називають Надставною, бо розташована якраз на пагорбі над ставом. Зведена в 16 столітті. За часів Другої Світової та СРСР багато чого знищено. Інтер’єр не зберігся також. Тож вражає храм ззовні. В середині – сучасна розмальовка.

Через дорогу від церкви – гідропарк «Топільче». Зелений парк, через який десятки річечок і джерелець протікають. Раніше тут були болота. Тепер же – дерев’яні скульптури, млини, фонтани, зоокуточок. Людей тут не менше, ніж на набережній ставу. На території гідропарку є тернопільські джерела. Там 5 джерел питної води.

Погулявши гідропарком, рушила до вокзалу. Можна було проїхатися, але час дозволяв прогулятися. А 2-3 кілометри після 10 – дрібниця. Тим паче нікуди звертати не потрібно, а йти – по одній з головних історичних вулиць міста. Йшла, милувалась двоповерховими будиночками. І дивувалась – як ця вузесенька вуличка з бруківкою може бути центральною в Тернополі, обласному центрі.

Тернопіль – місто, про яке навряд чи можна сказати, що це туристичний центр. Але  тут чимало цікавинок і красот. А через те, що він не розпарений, то туристів небагато, ціни маленькі, затишно і приємно. Всі розваги – не для приїжджих, а для своїх. Саме тому місто дуже тепле (навіть, якщо дме льодяний північний вітер). Тернопіль варто відвідати хоч раз. А потім захочеться ще і ще…

Як завжди, я не все змогла побачити. Це просто нереально, якщо приїжджаєш лиш на один день. Тож, що я не побачила: парк Загребелля, площа Перемоги, пам’ятник Богданові Лепкому, Церква Матері Божої Неустанної Помочі, парк Національного відродження, пам’ятник Жертвам Чорнобильської трагедії і Венеціанський дворик. Може, ще випаде можливість поїхати в це прекрасне веселе місто.

Категорія: Пізнаючи Україну. Подорожі | Додав: Margota (31.08.2017)
Переглядів: 312 | Теги: пам'ятник, Фонтан, Гідропарк, став, церкви | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar