Творчість

Про Чернівці я чула давно і роки два збиралась поїхати туди. Та ніяк не виходило. Або інші міста виявлялися цікавішими. В решті, коли постало питання через яке місто повертатися додому, варіанти були – Івано-Франківськ або Чернівці. Вибрала останнє, бо:

1.Там гори недалеко.

2. Там красивий університет.

3. Хотіла поїхати ще минулого року.

Наперед забігаючи, скажу, що гір в місті не видно. Зовсім.

Найперше мене здивувало ще на шляху до міста: в ночі мені прийшли смс по черзі: то я в Румунії, то в Молдові. Цілий день я знаходилась за кордоном. Та при цьому мені часто здавалося, що я – в Мукачеве. Такі ж вузенькі вулиці, вкриті бруківкою, що круто підіймаються чи опускаються, закручуються в спіраль. І площа біля річки – дуже схожа. І краєвид біля ратуші також – троянди і гори.

Всі фотографії можна побачити тут.

А далі – вокзал (вул. Гагаріна, 38). Приміщення вокзалу – ніби палац. Та, коли захотіла сфотографувати його, виявилося, що поряд немає майданчика чи площі. Вокзал – і відразу дорога, вулиця, одна з головних у місті. Тому величезний вокзал не змогла сфотографувати повністю.

Від вокзалу мала перейти на паралельну вулицю. На жаль, прямого переходу нема. Тож довелося зробити гак. Зате побачила «задвірки» Чернівців. Здавалося, що гуляю не обласним центром, а чималеньким селом: хатки з клумбами і садками, розбита дорога й тротуар, бур’яни… Симпатично, але не таке очікувалося від прославленого міста. За 300 м я дісталася нарешті церкви св. Антонія (вул. Капеланська,31). За деревами і кущами церкву майже не видно. Ледве знайшла. Хоча вона – на невеличкому пагорбі, куди ведуть сходи. Церква має й другу назву – Різдва Пресвятої Богородиці. Ця церква поєднала римо-католиків та греко-католиків ще за часів імператора. В середині окрасою церкви є горіховий іконостас ручної роботи.

Від церкви я мала на меті потрапити до парку ім. Федьковича. Але так і не знайшла, де вхід. В дендропарк я теж не потрапила. Зате потрапила в парк Шиллера. Круті спуски і зарості дерев. Тому пробула я там недовго.

Та от що я побачила – це вілли. В Чернівцях дуже багато вілл. Декотрі – з іменами колишніх власників. Інші – без. Часто в них живуть, але і не здогадуються, що їхній будинок – визначна пам’ятка. Тож найперші вілли для мене це – вілла Зінгера (вул. Й. Главки, 6) і вілла на вул. Грибоєдова, 3. Вони всі зведені в кінці 19 – на початку 20 ст.

Від цих двох вілл я подалася до того місця, яке перше спливає в пам’яті, коли мова заходить про Чернівці, - до університету ім. Федьковича (вул. Коцюбинського, 2). Він розміщений на території Резиденції митрополитів Буковини і Далмації, що зведений в кінці 19 ст. Чесно скажу – на фото і відео університет більше захоплює, ніж в реальності. Красиво, але не захопливо. Можливо, якби я пройшлася територією університету, то змінила думку. Але в той день пускали лише абітурієнтів. І лише після 10-ої – туристів з гідами. А так, як на той момент ще не було й дев’ятої, а мені хотілося побачити ще дуже багато чого, вирішила не чекати.

І подалася… дивитися на дерева! На гінкго дволопатеве (вулиця 28-го Червня, 69) і дуб крупноплідний (вулиця 28-го Червня, 71) – ботанічні пам’ятки природи. Чим же вони особливі? Дуб – рідкісного виду, 140 років. Гінкго – просто екзотичний вид. Дерева красиві, високі. І майже на шляху до інших визначних пам’яток.

Які? Дві синагоги на вул. Синагоги J. Та, замість двох, я знайшла аж три – поряд одна біля одної. Та тільки одна з них чиста й доглянута. Дві інші – занедбані, хоча туди заходять люди. Поряд з ними – зарості кропиви.

Церкву св. Параскеви Сербської (вулиця Заньковецької, 24) видно здалеку. Це – найдавніший мурований храм міста. Почали будувати в 1844 р.  Саме в цьому храмі буковинці усвідомили себе українцями – 29 лютого 1964 р., коли там відсвяткували четверті роковини смерті Т.Шевченка.

Один поворот і виявляється, що ця церква розташована поряд із відомим чернівецьким будинком-кораблем та театром ляльок на вулиці, яка носить назву Головна. А тепер – про все це по черзі.  Дім-корабель – один з перших кам’яних будинків. І він дійсно нагадує корабель. Я про нього забула, коли складала маршрут, спеціально не шукала. Але впізнала відразу, як тільки побачила. З ним пов’язана легенда. Жили двоє братів, які дуже любили море. Один брат став капітаном корабля, інший – фінансистом. Ставши старими, вони поселилися в будинку-кораблеві, щоб він нагадував їм про море. А от театр ляльок на їхньому фоні особливо не виділяється. Звичайний будиночок на два поверхи. Зведений в 1782 р. За ці століття приміщення використовувався як військове казино, офіцерський будинок, будинок політичної просвіти. А театром він став лише в 1983 р.

Буквально за два метри від театру ляльок – ще один відомий чернівецький храм, Базиліка Воздвиження Всечесного Хреста. Закінчили його будівництво понад два століття тому – в 1814 р. Будували аж 27 років, двічі падала вежа. Але наразі костел радує очі на Головній вулиці міста. На диво, за радянських часів костел діяв. Саме тому не постраждав, нічого не загублено, не зруйновано.

Готель «Брістоль» (вул. Занковецької, 11) - ще одна визначна пам’ятка. Мені вже здається, що ці брістолі є ледве не в кожному великому місту України. Адже «Брістоль» є в Одесі, Львові, Бердянську… Збудований в 1906 р. До 1940-ого це був найкращий готель та найдорожчий ресторан у місті. Та вже з 1944-ого будинок став гуртожитком. Лише на початку 2000-х вирішено було відновити історичну суть приміщення.

Драматичний театр ім. Кобилянської (Театральна пл., 1) зведений в 1905 р. Перед ним – чарівні клумби та пам’ятник Ользі Кобилянській. Вся площа у квітах. Є лавки, можна посидіти, вдихаючи квітучі аромати.

Від нього я подалася шукати не дуже симпатичне місце – військову в’язницю (вул. Котляревського, 13). За парканом її і не видко взагалі. Зате поряд добре видно палац юстиції (вул. Грушевського, 1). Або, як його ще називають, - будинок з левами. Фасад прикрашають статуї Феміди і Немезіди. Ця споруда дійсно вражає. Обходила я її з усіх сторін.

За кілька десятків метрів дійшла до міської адміністрації – світлого блакитного будинку, що нагадує ратушу. Мабуть, це дійсно ратуша колись була. По боках входу – ялинки гераней. Напроти – скверик з клумбами і лавками, краєвидом на фонтан і пам’ятник Т. Шевченку.

Від адміністрації повернула в вуличку і за кілька хвилин дісталася до Собору Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська, 28). Чималенький тепло-жовтий храм з трояндами навколо. Його збудували за рік і освятили в 1821 р.

Навпроти храму – пам’ятник Якобу фон Петровичу, першому бургомістру.

Варто зазначити, що там, поряд з храмом і пам’ятником, діє цікаве кафе вегетаріанське. Назва – «Шпинат». Такої смачної ковбаси я більше ніде і ніколи не їла. При тому, що вона – зовсім без м’яса. Ціни прийнятні. На 100 грн. можна наїстися і напитися до відвалу. Все смачно. Тому раджу відвідати. Тим паче, що в центрі ціни в рази вищі. А це кафе – всього лиш метрів за 200 від Центральної площі.

Далі я пішла шукати пам’ятник героям Буковинського куреня, особливо не уявляючи, що побачу. Курінь для мене – це будинок. А виявилося, що це – загін. Встановлено в 1995 р. Зображує архангела Михаїла. Ці герої – боролися за незалежність України.

Йдучи все прямо й прямо побачила ще одну чималеньку церкву, яка виявилась Свято-Миколаївським собором (вул. Руська, 35), 1939 року будівництва. Цей собор – другий, який не закрили в радянський період. Із собором пов’язана страшна легенда: щоб добудувати церкву майстри принесли жертву – замурували в стіну жінку. Якщо церква для бога, то навіщо людські жертви? Звісно, легенда, а не правда. Та… Що це за віра в бога, який всіх любить, але вимагає жертв для добудову свого ж храму?!

Варто б відійти від релігії. Тому намагаюсь більше писати про архітектуру, а не релігійну вартість храмів. Шукала я по цій вулиці ще одну церкву св. Миколая (вул. Сагайдачного, 89). Але – дерев’яну. Я її знайшла. Але ворота зачинені. Мабуть, відкривається вона лише на великі свята або при домовленості з настоятелем. Та все ж щось роздивитися можна. Наприклад, те, що храм ззовні – як звичайна хата, тільки з хрестом. Дзвони підвішені окремо. Сама споруда дуже давня – аж 1607 р. будівництва. Не горіла (повністю), не руйнувалася. Лише перебудовувалася кілька разів.

Вірменська церква (вул. Українська, 28) виявилась досить-таки готичною будовою. Так мені здалося на перший погляд. Насправді вона збудована в 1875 р. Архітектор Йозеф Главка змішав у будові кілька стилів – готика, романський та українське бароко. Радянська влада занедбала храм. Та наприкінці 80-х почалося реконструювання.

Від неї я подалася до вул. Кобилянської – широкої, закритої для проїзду, з деревцями та лавками. По такій вулиці приємно гуляти, приємно відпочивати. Так мене цікавив Собор св. Духа – рожевий великий храм, оточений квітучими рожевими акаціями. На момент мого перебування в Чернівцях цей храм ремонтували. Тому бачила я його лише «ззаду». Але цього досить для вражень – приємних. Будівництво завершилося в 1864 р., але добудування велися ще 30 років. А потім – тут були склад, музей. Лише в 1989 р. завдяки Раїси Горбачової собор знову став собором.

Обійшовши собор, відпочивши в тіньку акацій, я вийшла на вул. Гакмана в пошуках управління жандармерії. Виявилося, що це стара назва будинку. За даною адресою нині – музей. Та мене більше цікавила архітектура. Взагалі в Чернівцях в центрі дуже красиві вулички: невисокі столітні будинки з квітами на балконах. Таким є і це управління – двоповерховий, жовтенький.

Звідти, пройшовшись по закритій вулиці Кобилянської, побачила польський народний дім. Збудований на початку 20 ст. спілкою «Польська читальня» З тих пір став зосередженням польської культури. За радянських часів там був кінотеатрі музична школа. Нині історична суть будівлі відновлена.

Від нього подалася до скверика, в якому височіє монумент Перемоги – звичайний собі пам’ятник полеглим у Другій Світовій війні.

Навпроти ж нього – ще одна чарівна площа з трояндами, лавками. Мабуть, саме такими площами ваблять Чернівці. Звісно, крім своєї архітектури. На Соборній площі я шукала Чиншовий будинок. В таких будинках жили люди, вільні, які платили за його використання – чинш, такий собі податок. Зазвичай,  ці будинки досить красиві і на них варто виділити час.

 А потім подалася до ще одного собору – костелу пречистого серця Ісуса. Величний і дещо страшний (як і всі споруди готики і неоготики). Він зведений в кінці 19 ст. Наразі триває реконструкція храму після господарювання там радянської влади.

Поблукавши трохи вуличками в центрі (і не знайшовши того, що шукала), я пішла до парку Шевченка. Великий, зелений, з пам’ятниками. Зокрема, ще один – Ользі Кобилянській. Але нічого особливого не побачила. Через густину дерев майже нема трави, лавки – де-не-де. Зате повно розваг для дітей (каруселі, поні). Через п’ять хвилин перебування в парку згадала, що десь тут має бути ботанічний сад. І от саме цей сад мене вразив. По-перше, в нього можуть зайти всі охочі без грошей. По-друге, тут живуть кілька котів і кішок, собака. І, по-третє, - неймовірна природа. Тут тихо. Величні дерева над головою, клумби з небаченими квітами, пальми біля оранжереї… Гуляла я там, мабуть, з годину.

Далі ж часу в мене ще було досить. Що змогла – те побачила. Не бачила лише гір, вид на місто і річки. Розпитавши місцевих, зрозуміла, що гір тут і не видно. Нема пагорбів у місті, з яких відкривався б краєвид на Карпати. Тому поїхала до Пруту. Благо, майже всі маршрутки йшли в той бік. Поїхала і не пошкодувала. Це ж річка, оспівана в піснях! Вона неглибока, швидка, холодна. На ній – чималенький острівець. Відсутні пляжі,але люди все одно купаються і загорають, ловлять рибу. Шум води заспокоює, втихомирює. Скільки б я ще сиділа і милувалася річкою, якби не потрібно було поспішати на поїзд?..

Як висновок, скажу, що Чернівці – дуже миле місто, красиве, квітуче. В ньому не має навали туристів, як у Львові, а вулички набагато чистіші й ширші. За кількістю зелені і маленьких будиночків нагадує Ужгород, а круті підйоми – Мукачеве. Але – тільки нагадує. Чернівці – самобутнє місто, сплутати його з іншим просто неможливо.

Ну, і, як завжди, - що я не побачила. У зв’язку з перейменуванням вулиць, частину знайти без навігатора дуже важко. Отже, парк ім. Федьковича, дендропарк, будинок Равина, німецьке консульство, будинок крайового уряду, єзуїтський кляштор, Вілла Вєра.