Головна » Твори » Казки » Короткі казки

Місячна квітка

В якийсь дуже красивій країні правив король. Він був старий, сивий і добрий. За допомогою чарів він зробив своє королівство найщасливішим місцем. Король вигнав всі хвороби, а в школах дітей навчали чарам. Але його син - принц Олександр – був зовсім іншим. Олександр був красенем і з дитинства знав: щоб він не зробив – йому нічого не буде. 
Принц користувався своєю красою, щоб підкоряти серця дівчат. Ніхто не міг боротися з ним: всі закохувалися в Олександра – від бідної сироти до багатої герцогині чи навіть принцеси. Принц пишався своїми перемогами. 
Незабаром королю це набридло і він вирішив одружити сина. Вони поїхали в сусіднє королівство і король зісватав Олександру принцесу. Відбулися заручини. Та принц і після цього не зупинився: він закохав у себе кравчиню, яка працювала у королівському палаці. Дівчину звали Аделія. Вона всім серцем покохала принца. А для нього це була чергова перемога. 
Наречена Олександра дізналася, що він їй зраджує і зачарувала його, перетворивши в страховисько. Принц помітив це лише вранці, коли поглянув на себе в дзеркало. Він побачив, що увесь заріс шерстю, замість нігтів – кігті, мав криві ноги і сутулу спину. І злякавшись сам себе, втік із палацу до лісу. 
Аделію звільнили. І вона оселилася в покинутому будинку на краю лісу. Собі на життя заробляла шиттям. 
Так минули літо й осінь. Настала зима. Дівчина кожного дня ходила в ліс по дрова. Так тривало до лютого, до того як морози стали ще злішими і почалися завірюхи. Одного такого дня Аделія пішла по дрова і в самій гущині лісу побачила страховисько. Хотіла втекти, та ноги не слухались від страху. 
- Аделіє, - покликало її чудовисько. 
Дівчина впізнала голос принца, але ніяк не могла повірити, що це він. Олександр розповів, що з ним сталося. Дівчина почала приносити йому їжу. 
Навесні Олександр сказав дівчині, що вже не може залишатися в такому вигляді. 
- А як тебе розчаклувати? 
- Це знає лише та принцеса. Та завтра шабаш. Вона обов’язково там буде. 
- Я піду туди. 
Ввечері наступного дня Аделія пішла на Лису гору. Вона боялася, але заради коханого готова була на все. Дівчина сховалася в кущах під горою. Рівно опівночі почали злітатися відьми, чарівники і демони. Коли всі зібралися кожен розповів, що він зробив за цей рік. Дійшла черга і до принцеси: 
- Як раз минув рік, як я зачарувала принца цього королівства. Я перетворила його в чудище. 
- А його можна якось перетворити назад? – спитав один із демонів. 
- Навряд – принца ніхто не любить. 
- Ми повинні це знати, щоб зрозуміти скільки зла ти вклала в прокляття. 
- Добре. Зробити його таким, яким він був, можна напоївши соком місячної квітки. 
- Але ж від цього ти помреш. 
- Цього не буде. 
Потім розповідали інші відьми і чарівники. На світанку вони порозліталися і Аделія пішла до принца і розповіла все, що чула. 
- А що таке місячна квітка? – спитала дівчина, яка нічого не тямила в чарах. 
- Це сльози Місяця, яка плакала за сонцем. Сама квітка – не добро і не зло, та має велику силу. Та я погано слухав уроки чарівництво (мені ж тоді це було не потрібне). Я забув, де росте ця квітка. Це знає лише мій учитель. 
- А де він? 
- Десь в моїй країні. 
- Я знайду його. 
Принц нічого не сказав, адже йому хотілося стати таким, яким був. Він пам’ятав, що шлях до квітки небезпечний. Але ж життям ризикував не він! 
Аделія рушила в путь наступного дня. Дівчина йшла кілька днів, майже без перепочинку. Вона так втомилися, що ледве могла йти. Коли побачила хатинку, постукала, - може дадуть їй трохи відпочити. Їй відчинив двері якийсь дідусь, і нічого не запитуючи, запросив її увійти, нагодував. А потім спитав: 
- Що тебе привело на край королівства? 
- Я шукаю одну людину. 
- Кого, якщо не секрет? 
- Вчителя чарів. 
- Якого саме? 
- Того, хто вчив принца. 
- Навіщо? 
- Пробачте, але це я розповім лише йому. 
- Колись я навчав принца, а потім перебрався сюди після його зникнення. То що ти хочеш від мене? 
Трохи подумавши, дівчина відповіла: 
- Я хотіла дізнатися, де росте місячна квітка. 
- Навіщо тобі це? 
- Ви, мабуть, не повірите, але… - і вона розповіла все дідусю. 
- Я вірю тобі. Я бачу, що ти говориш правду. Місячна квітка росте в блакитному лісі. Та шлях до нього довгий і небезпечний. 
- Я знайду квітку. 
- Якщо ти так впевнена, то йди. Але завтра – зараз ти відпочинеш, - і дідок відвів її в кімнату для гостей. 
Добре виспавшись, Аделія вирушила в дорогу. Вона ввесь час йшла на захід. Дівчина пройшла ліс. За ним був луг, потім – широка річка. Перейшовши вбрід річку, Аделія побачила пустелю. Вона повернулась, набрала води і пішла вперед, на захід. 
Пустеля виявилася маленькою – дівчина перейшла її за день. наближалась ніч і потрібно знову шукати нічліг. Аделія помітила печеру. „Мабуть, там і заночую,” – подумала вона. Але заснути так і не змогла – було занадто твердо і холодно. Тож дівчина всю ніч думала про принца: як він там, що зараз робить. Як давно його не бачила! 
Наступного дня вона підійшла до гір. Хоч було важко, та йшла. Її ноги так втомилися від постійної ходьби, що дівчина ледве могла йти. Та кохання не давало їй впасти. Кілька днів вона так брела, то опускаючись, то підіймаючись. 
Одного такого дня Аделія підійшла до розлому. Він був таким глибоким, що не видно було дна, і таким широким, що інша частина його ховалася за туманом. Вперше вона злякалася. Та побачила міст через прірву і пішла. Міст був старий, скрипів і при кожному кроці ламалась дошка. Десь серед мосту Аделія втратила рівновагу, не втрималась і впала… 
Вона впала на спину дракона. Ним керував якийсь чоловік. Невдовзі дракон опустився на землю біля палацу. 
- Небезпечно ходити старими мостами. 
Аделія ще не оговталась після падіння і не відповіла. 
- Я – Роберт де Вілар, граф Ешена, місця, де ти знаходишся. 
- Як далеко звідси до блакитного лісу? 
- Та ось він – перед тобою. 
І справді біля палацу простягався блакитний ліс: дерева, кущі, все, як звичайне, але листя – блакитне. 
- Мені потрібно туди, - втомлено, але впевнено промовила дівчина. 
- Ні. Зараз я тебе туди не пущу. Спочатку відпочинь, а потім побачимо. 
Роберт сплигнув з дракона і допоміг Аделії спуститися. Він повів її у свій палац. Дівчина так втомилася, що відразу пішла спати. Тільки вона торкнулася до подушки як заснула. І проспала цілий день. 
Дівчину розбудив чийсь голос, який ввесь час бубонів. Вона розплющила очі – це була стара жінка зі смаглявою шкірою. Побачивши, що Аделія прокинулась, та сказала: 
- Ти, дівчинко, вставай. Граф вже давно на тебе чекає. Ось я тобі і одіж нову принесла. 
Дівчина швидко встала, одяглась, а потім ця жінка відвела її до графа. Він чекав на неї. 
- Як тебе звати? Я так і не запитав. 
- Аделія. 
- Що ти тут робиш, Аделіє, на краю світу? 
- Мені потрібна місячна квітка, щоб врятувати одну людину. 
- Мабуть, він дуже дорогий тобі. 
Аделія нічого не сказала. 
- Я знаю місце, де вона росте. Скоро буде повний місяць і я поведу тебе до лісу. Рослини і тварини в ньому не люблять чужих і можуть тебе вбити. 
- А тебе – ні? 
- Я тут виріс і з дитинства бігав у цьому лісі. Він до дітей добрий. 
Вночі, коли всі спали, Аделія після денного сну, не могла заснути. І вперше за всю подорож в її голову постукала думка: „Граф врятував мене. А чи врятував би мене Олександр? Чи запросив би у свій палац, навіть не знаючи імені? Чи ставився б як до рівної?” Всю ніч вона роздумувала про це і до ранку сама собі відповіла: „Ні”. 
Вранці Роберт запропонував їй прогулятися в саду, а пізніше покататися на драконі. Літаючи, граф показував свої володіння. Потім – палац. Через безсонну ніч і сповнений вражень день Аделія дуже втомилась, що всю ніч впала мертвим сном. 
Наступного дня Роберт сказав: 
- Сьогодні повний місяць. Вночі підемо до лісу. А поки, що захочеш те й будемо робити. 
Вони весело провели день, а ввечері пішли за місячною квіткою. Дорогою граф розповідав дівчині: 
- Місячна квітка схована від очей людини. Попроси Місяць, щоб показала тобі її. Вона рідко відкриває квітку людям. Та я вірю – тобі відкриє. Ти – особлива. 
Він привів її на галявину. 
- Квітка тут. Коли все зробиш – поклич мене. Я буду недалеко. 
Перед дівчиною простяглася галявина, на якій, окрім трави, нічого не росло. Вона підняла голову і побачила Місяць. 
- Місяцю! Відкрий мені свою квітку. 
- Навіщо тобі? 
І Аделія розповіла Місяцю про Олександра. 
- Ти його кохаєш? 
- Так, дуже кохаю! 
- Я покажу тобі квітку. Тільки не рви його. 
- А як же сік? 
- Вона сама тобі його дасть. 
Місяць відкрила дівчині свою квітку. Вона була схожа на сріблясту лілію. Вмить увесь простір наповнився її ароматом – свіжим, легким, як вітер. Квітка була повна якоїсь рідини. Вона набрала сік у невелику баночку і подякувала Місяцю. 
- Графе! – покликала дівчина. 
Через хвилину показався і відразу зрозумів, що в неї все вийшло. 
- Я ж казав, що ти особлива. І не називай мене графом. Мене звати Робертом. 
Граф відвів Аделію у палац. А вранці, проводжаючи її в дорогу, сказав: 
- Назад ти не підеш пішки. Ти полетиш на моєму драконі. Зараз він тобі потрібніший. Залиш його у себе – це подарунок. 
Дівчина на це нічого не сказала. Роберт мовчав і не відпускав її. Хотів щось сказати, та не знав як. Нарешті він промовив: 
- Ти мені дуже подобаєшся. Якщо захочеш – повертайся сюди. я чекатиму. 
- Не чекай. Я не повернусь. 
Роберт зрозумів, сік – для коханого Аделії. 
Вони попрощалися. Дівчина сіла на дракона і він піднявся у повітря. Шостим чуттям відчула, що граф її любить. Але нічого не могла зробити – їй хотілося до Олександра. Всю дорогу вона міркувала чи думає про неї принц. 
Олександр думав про неї, але не так, як їй би хотілося. Він не покохав її. Але відчував себе винним перед дівчиною: вона задля нього життям ризикує. І він вирішив: якщо вона дістане сік Місячної квітки, то одружиться на ній на радість батьку. 
За кілька днів Аделія була біля коханого. Але чомусь не дуже раділа цій зустрічі. 
Сік перетворив принца із страховиська в красеня. І він, як обіцяв собі, зробив Аделії пропозицію. Вона погодилась. 
Принц поселив її у королівському палаці. І почались приготування до весілля. На це святкування запросили всіх титулованих осіб. І Роберта також. Аделії тільки б радіти, та вона печалилась і ввесь час згадувала графа. Її не цікавило ні весілля, ні принц. 
Ось і настав довгоочікуваний день – завтра весілля. Вночі дівчині приснився сон – вона виходила заміж за Роберта. Аделія відразу ж прокинулась. І вирішила: вона не хоче бути принцесою. 
Всі ще спали. Тож, щоб якось пояснити своє зникнення, написала записку: „Олександре, я не кохаю тебе і не хочу бути твоєю дружиною”. 
Дівчина вийшла на двір, знайшла свого дракона, сіла на нього і він поніс її до блакитного лісу. 
Роберт дуже здивувався, побачивши Аделію у своєму палаці, адже знав, що вона сьогодні виходить заміж. І дівчина йому пояснила: 
- Я люблю тебе. А принца я ніколи не любила. Я всього лиш була закохана. 
- Я теж тебе люблю. 
Того ж дня Аделія вийшла заміж за Роберта і стала графинею. 
А Олександр так ніколи й не зрозумів, як можна принца змінити на графа.  

Категорія: Короткі казки | Додав: Margota (14.11.2015)
Переглядів: 625 | Теги: вибір, романтика, любов, Дракони, Чари, граф, принц | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar