Головна » Твори » Казки » Пори року

Північний вітер

Зима запізнювалася. І дуже: вже незабаром Новий рік, а її нема. Навіть не відчувалося, що скоро з’явиться. Ще в листопаді Зима послала свого старшого сина – Першого снігу, а потім її ніхто не чув і не бачив. Хоч Вітер вже з місяць гнав снігові хмари, та не було того, хто міг би їх розірвати і вкрити землю снігом.

Просто Зима…

Зима вийшла заміж за звичайну людину – Леандра. Їй ще на весіллі Мороз сказав: „Даремно ти його врятувала – він все одно помре.” Зима в це не повірила, хоча його слова глибоко засіли у неї в серці, породивши страх.

Все йшло добре. Були сварки, були і примирення. Зима займалася землею, а Леандр – на землі звичайними людськими справами. Через деякий час у них народився син. Його назвали Першим снігом. І, звісно, були свої проблеми, які подружжя важко чи легко, але долало. Ще через трохи з’явився Останній сніг. І Зима була щаслива, Леандр – теж.

Тільки діти вже виросли. Леандр старів, а Зима залишалася такою, як була. Вона не помічала його старіння, не хотіла бачити його зморшки і сиве волосся, зігнуту спину і старечий голос. Вона не звикла до такого і її очі відмовлялися сприймати старість.

І от на початку грудня Леандр захворів. Точніше це була стареча слабкість, яка завжди передувала смерті. Він помирав – згасав без болю і тяжкості. І лише зараз, побачивши його хворого у ліжку, Зима помітила наскільки він постарів: сиве волосся було розкидане на подушці, зморшок, здавалося, з кожною хвилиною все більшало, зжовкла шкіра лякала своєю неприродністю, а руки постійно дрижали.

Він дійсно помирав. Здавалося смерть вже стоїть біля нього. Леандр то непритомнів, то приходив у себе. Невже тут до землі  і людей? Адже помирає близька, найдорожча людина!

Зима намагалася щось зробити. Вона майже не бувала у чоловіка – їй боляче було бачити його таким. Тож бігала, шукала спосіб врятувати Леандра ще раз.

Пішла до Мороза. Він відповів:

- Я ж тобі давно казав – він все одно помре.

Зима вибігла від нього: „Ні! Він не помре! Мороз тоді також таке казав. Але ж він ожив і зараз живе! І я його врятую!”

Кинулась до Весни, бо вона знавець відродження.

- Я не знаюсь на такому, - відповіла Весна. – Знаю як розбудити від сну, а не від смерті.

Побігла до Долі:

- В нього доля така – він має померти.

Звернулася до людського чаклуна:

- Я не можу врятувати від смерті, бо сам смертний.

У відчаї Зима звернулася до самої Смерті, попросила її:

- Скажи, що мені зробити, щоб він жив. Забери мене замість нього.

- Я не можу тебе  забрати. Ти – Зима. Світ не може без тебе. А він – всього лиш людина. Мені Доля сказала його забрати – і я мушу виконати це.

- Скільки в мене часу? – спитала Зима.

Смерть змовчала, але це мовчання було зрозумілішим за слова. Часу майже не лишилося.

Зима вернулася додому, попрощатися із Леандром. За той час, поки вона шукала допомогу, Леандр сильно змарнів. Здавалося, що він от-от помре. Коли Зима зайшла до нього, він був непритомний. Вона сіла поруч, взяла за руку. Леандр ніяк не зреагував. Їй так хотілося плакати! Але сльози зупинялися десь у горлі і лише спазми доходили до обличчя. Вона не могла навіть виплакатися!

Зайшов Останній сніг і сів мовчки біля мами. За хвильку Леандр опритомнів.

- Не бійтесь, - сказав він, - там мені теж буде добре.

Та як вони могли не боятися? Безсмертні ніколи не стикаються із втратами, вони не звикли до цього. І їм було страшно.

Невдовзі підійшов і Перший сніг. Леандру стало ніби краще – він засвітився якимось внутрішнім світлом.

- Я люблю вас, мої дорогі, - вимовив він.

Зима піднялася і вийшла з кімнати. Лише за дверима дала волю своїм почуттям, і сльози покотилися, як водоспад. Вони не приносили полегшення, а лише забирали силу. Сини, які вийшли від батька, почали втішати її, але і в них на душі було тривожно.

Коли всі троє заспокоїлися, вернулися до Леандра. Щойно сини зайшли в кімнату, він опритомнів, відкрив очі.

Зима кілька днів сиділа біля нього, спостерігаючи як її чоловік повільно згасав. Та почала помічати, що коли в кімнаті присутні сини – Леандру ставало краще. Страх і втома врешті зморили її, і вона заснула. Але думки працювали, вибудовуючи ланцюг: Леандру легше, коли сини поруч; у Зими безсмертна кров, а в чоловіка – смертна; їхні сини мають змішану кров, але безсмертні. І по якомусь не дуже логічному зв’язку виникло рішення: якщо безсмертна кров перемагає смертну і в присутності синів Леандру стає легше, їхня змішана кров може врятувати його.

Прокинулась. Знайшла синів  і розповіла їм свою здогадку. Сини в це не дуже повірили, але вирішивши, що втрачати їм нічого, - хоч так, хоч так, а тато все одно помре, дали кілька крапель своєї крові. Зима приготувала чорний чай, розмішавши в ньому кров своїх синів, і дала Леандру. І через якусь годину його родина побачила, що він вже перестав непритомніти, у нього ніби додалося сил. Тож Зима, Перший сніг і Останній сніг вирішили кожного дня давати Леандру такий чай. І зміни відбувалися просто на очах: відчувалося, що смерть відступила; він почав молодшати – волосся стало темним, як раніше, розгладились зморшки, додалося сил. Леандр не просто виліковувався – він ставав безсмертним. Його смертну кров поступово заміняла безсмертна.

Через деякий час Леандр приєднався до безсмертних, ставши Північним вітром, який завжди і всюди супроводжує Зиму. Але так і не дізнався як саме врятували його. Він вважав, що це любов сім’ї вилікувала його.  

Категорія: Пори року | Додав: Margota (29.01.2016)
Переглядів: 406 | Теги: Сім'я, смерть, кохання, зима | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar