Головна » Твори » Казки » Синій птах

Синій птах. П'ята частина

Вставало сонце. Це значило, що Ігор і Елла не спали цілу ніч, якщо не враховувати тих кількох хвилин, коли їх спускали під воду. Їм хотілося спати. Та всюди було поле. А знову ночувати під відкритим небом не хотілося. Проїхавши ще трохи, друзі побачили якусь будову. Це виявився сарай з трьома стінами повний сіна. Вони вирішили тут перепочити і прив’язали коней. Як тільки їхні голови торкнулися сіна відразу ж заснули.
 

Уві сні Ігор посміхався. А сон Елли не був таким безтурботним. Вона опинилася вдома, стояла у дворі. Біля неї паслася конячка – сіра в яблуках. Щойно Елла побачила її, то підбігла і обняла. 
 

- Нотна, - прошепотіла вона.
 

„Але це не може бути Нотна!” – пронеслося у голові.
 

- Нотна! Нотна! – кричала дівчина, намагаючись згадати справжнє ім’я кобили…
 

І тут Елла прокинулась від свого крику. Поглянувши на Ігоря, який міцно спав, зрозуміла, що кричала лише уві сні. А ще зрозуміла, що та конячка все таки була її Нотна. Та тільки чому їй здалося, що це не вона?
 

Думаючи над цим, Елла не помітила, що Ігор прокинувся. Помітивши, що його супутниця смутна, спитав:
 

- Щось сталося?
 

- Ні, нічого.
 

„Навіщо його непокоїти моїм сном?” – подумала вона.
 

Ігор вийняв кулон радості, щоб дізнатися, в якому напрямку йти. Він засвітився синім і вони рушили у той бік.
 

Їхали цілий день, майже без перепочинку. Та ось настала ніч. Цього разу друзі зупинилися у зруйнованому замку. Вони знайшли кімнату, більш-менш цілу, наносили туди трави лягли. Та спати ще не хотілося і вони розмовляли про свій дім, про те, як скучили за ним. Але невдовзі їх все ж переміг сон. І знову Еллині сновидіння не принесли їй спокою.
 

Цього разу вона теж була вдома. Стояла біля вікна. А поруч були мама та Ігор. Вони всі дивились у вікно. Раптом Еллині очі наповнилися сльозами. Вони стікали по щоках і дівчина не могла їх зупинити. Вона ридала. Мама й Ігор не зрозуміли, чому Елла ні з того, ні з сього почала плакати. У дівчини ж у голові проносилися думки: „Як я їм скажу, що скучила по Нотні? Вони ж вважають, що я вже її забула”. Струмки сліз перетворилися у ріки. Елла не могла дихати, вона задихалась.
 

Прокинулась. Дихала так, ніби пробігла кілька кілометрів. Та слідів сліз на щоках не було.
 

Ігор вже давно встав і чекав, доки прокинеться дівчина. Побачивши, що вона перелякана, спитав:
 

- Тобі наснився кошмар?
 

- Так, але це тільки сон.
 

Друзі зібралися, сіли на коней поскакали. Незабаром вони виїхали на дорогу. І знову їхали цілий день, зупиняючись лише, щоб поїсти і дати відпочинок коням.
 

Вже вибившись із сил, друзі побачили будиночок, що самотньо стояв біля дороги. Десь далеко виднілися вогні якогось міста. Та вони не встигнуть доїхати до темряви. Тому вирішили попроситися переночувати в цьому будинку. Друзі постукали і їм відчинила двері невисока повненька жінка. Ігор і Елла сказали, що подорожують, і спитали, чи можуть заночувати у неї.
 

- Так, звісно, - відповіла хазяйка будинку. - Я сама раніше багато подорожувала. На жаль, мого чоловіка зараз немає вдома – поїхав у місто. Та завтра вранці він повернеться.
 

Жінка їх нагодувала, розпитала хто вони і куди йдуть, а потім вклала спати.
 

І знову Еллі приснився сон, в якому вона плакала. Цього разу вона стояла біля незнайомого будинку. Поруч була мама. Елла побачила Ігоря. Він підвів до них сіру в яблуках кобилу. 
 

- Дивись, Елло, яка тут гарна кобилка є.
 

Дівчина підійшла до неї, обняла і заплакала. Вона ридала і не могла зупинитися. Сльози так і текли. Її мама й Ігор все зрозуміли, адже ця конячка дуже схожа на Нотну. 
 

- Нотна, Нотна, - шепотіла Елла. А в голові роїлися думки: „Ой, як соромно! Вони ж думали, що я її забула”. А сльози все текли і не давали дихати. Дівчина хотіла вдихнути і… прокинулась. „Це ж була Нотна, - думала вона. – Але чому я вирішила, що це інша кобила?”
 

Більше вона не змогла заснути. А вранці хазяйка познайомила Ігоря й Еллу зі своїм чоловіком. Його звали Геріх.
 

- Моя дружина сказала, що ви хочете знайти птаха щастя.
 

Друзі кивнули.
 

- Він дарує людям щастя, - продовжив Геріх. – Ви хочете знайти щастя разом. Та не вийде.
 

- Чому?
 

- Бо в тебе, Елло, душа в сльозах. І доки ти не виплачешся, не перегорюєш…
 

Дівчина трохи знітилась.
 

- Чи можна щось зробити?
 

- Розкажи спочатку, чому ти плачеш. Тоді я, можливо знатиму, що робити.
 

І Елла почала розповідати:
 

- Раніше ми жили в одному селі. Та потім наші сім’ї, моя і Ігоря, переїхали. Майже відразу після цього помер мій тато. В той час у нашої кобили народилося лоша, Нотна. Я полюбила її. Але за чотири роки вона померла. Я плакала лише один день, щоб не засмучувати рідних.
 

Потім розповіла про свої сни. Вислухавши все це, Геріх сказав:
 

- Ти плачеш в снах, бо не виплакала своє горе насправді. Ти не віриш в снах, що це Нотна, адже ти не повірила в дійсності в її смерть. І боїшся сказати про рідним.
 

- То що робити?
 

- Ти повинна відпустити її, повірила, що її більше нема. Та це не станеться саме собою. Тобі треба в Царство мертвих.
 

Друзі не хотіли, відмовлялися. Але Геріх їм пояснив, що лише побачивши Нотну там Елла повірить в її смерть. І вони погодилися. 
 

Так як бути там можна тільки від сходу до заходу сонця, то вирішили їхати вночі. Дочекавшись ночі, вирушили. Їхали мовчки. Кожен думав про своє. Елла раділа, що знову побачить і обійме її. Ігор думав про те, як сильно любить його і свою маму Елла, що страждала мовчки, щоб не турбувати їх.
 

Вони під’їхали до невисокого пагорба. В ньому – величенька діра.
 

- Це і є вхід в Царство мертвих, - промовив Геріх. – Ви підете туди самі, а я почекаю на вас тут. Пам’ятайте, що повернутися ви маєте до заходу сонця, інакше залишитесь там назавжди. 
 

Ігор і Елла з першими променями сонця зайшли в середину. Вони опинилися на галявині. Недалечко виднівся будинок. 
 

- Це мій дім, - прошепотіла Елла.
 

І справді хатинка біля лісу була її домом. Тут же паслася сіра в яблуках кобила. 
 

- Нотна! – крикнула дівчина і кинулась до неї. А потім зупинилась, ніби щось не давало їй пройти далі.. Елла знову й знову намагалась пробратися до Нотни. Та невидима стіна не пускала її.
 

- Доброго дня!
 

Друзі обернулися. Перед ними стояв старий дідок, невисокий і товстий.
 

- Ви цар? – спитав Ігор.
 

- Цар? Ні, я наглядач за цим краєм. Як тільки хтось помирає, то він потрапляє туди, де був найщасливіший за життя. Звісно, якщо це була гарна людина. Якщо ж погана, то – мучитиметься так, як інші мучилися від нього.
 

- Чому я не можу підійти до Нотни? – Еллу його розповіді зовсім не цікавили.
 

- Живий не може обійняти мертвого. Коли живий дуже горює, то мертвий може йому наснитися. Якщо навпаки, то мертвий приходить привидом. Та ніколи живий не обійме мертвого. 
 

Елла почала злитися. 
 

- Чому вона померла? Це ж ви її забрали у мене?
 

- Так, я. Ви – ти й Ігор – мали піти шукати щастя. Але ти, Елло, не покинула б Нотну, свій дім, свого тата. Тому ти все це втратила.
 

Через це незнайоме і чуже щастя в неї забрали її знайоме і рідне. Дівчина замахнулася, щоб вдарити того, хто завдав їй стільки болю. Та лише розрубала повітря і впала. 
 

- Моя країна вічна, бо мені не можна завдати шкоди.
 

Елла від безсилля розплакалась. Вона ридала як у своїх снах – задихалась, та не могла зупинитись. Ігор просто стояв поруч, не втішав. Він знав – їй потрібно виплакатись.
 

Елла ридала, доки вистачило сліз. Сонце почало схилятися до заходу. Дівчина востаннє поглянула на Нотну і вони вийшли з Царства мертвих.
 

Назад їхали також мовчки. Швидко темніло і вони пришпорили коней, щоб дістатися до будинку Геріха до ночі. І лише, коли доїхали, розповіли Геріху, що там з ними сталося. 
 

- Так тепер я бачу, що твоя душа, Елло, очистилась від горя, - сказав він.
 

- Я тільки не розумію, - мовила дівчина, - наглядач сказав, що я б не покинула тих, кого люблю. Та там залишилась мама.
 

- Але ж ти тут, а не з нею. Мабуть, для тебе те місце стало місцем горя. І ти вже не хотіла там залишатися.
 

Вранці вони поснідали і, коли вже зібралися їхати, Ігор спитав у Геріха:
 

- Ви стільки знаєте. Може, вам відомо, де живе синій птах.
 

- Не знаю. У кожної людини всій птах щастя. І де ваш маєте знати тільки ви. Сподіваюсь, ви знайдете свою.
 

Ігор і Елла попрощались і поїхали. Кулон радості показував прямо на місто, тож друзі поскакали туди. Кулон провів їх по вулицям міста. І нарешті привів їх до королівського саду. Та друзі цього навіть не помітили – вони уважно слідкували за змінами кольору кулона. Ігор і Елла зайшли в сад. Тут кулон радості просто розтанув у Ігоря в руках. 
 

Вони розгубилися. Та раптом побачили, що над ними кружляють двоє птахів волошкового кольору. Птахи зробили над ними три кола і кудись полетіли, залишивши кілька пір’їн. 
 

- Отже, ми знайшли своє щастя. Вертаємось додому? - сказав Ігор.
 

Та тут їх помітила охорона. Солдати повели Ігоря і Еллу до свого короля, щоб сказав, що з ними робити далі. 
 

Король з королевою сиділи на своїх тронах. Король спитав, чому вони залізли у королівський сад. Друзі розповіли йому про те, як шукали синього птаха і що знайшли в їхньому саду. 
 

- Але тут не може жити птах щастя, - заперечив король.
 

Ігор і Елла як доказ показали йому два пера волошкового кольору. 
 

Король трохи подумав і вирішив їх відпустити. 
 

- Я відпускаю вас, - мовив король. – Та перед тим, як іти, може, залишитесь і розкажете про свої мандри.
 

І друзі розповіли про те, як вперше побачили синього птаха, про зачарованого короля Іорана, про дідуся, який загадував згадки, про ельфів і Царство мертвих. Закінчивши свою розповідь, Ігор звернувся до короля:
 

- Королю Альвіан, чому ви сказали, що тут не може жити птах щастя?
 

- Бо ми втратили дітей! – відповіла за короля королева Еліодора.
 

- Це так, - підтвердив Альвіан. – Це було двадцять років тому. Тоді почалася війна між Реальним світом і Чарівним. Ми вирішили сховати наших дітей. Двійнят – хлопчика і дівчинку – відіслали з гарнізоном солдат. Та по дорозі напав ворог. Один солдат сховав їх у якійсь норі. Та, коли відбились і повернулись, то дітей там не було. Їх шукали кілька місяців, та не знайшли. 
 

- Але як ті, хто шукав, могли знайти їх? – спитала Елла. – Мати своїх дітей завжди впізнає. А інші?..
 

- Принц і принцеса мали відмітини: у дівчинки на правому плечі, а в хлопчика – над лівим коліном були родимі плями у вигляді корони.
 

Ігор і Елла переглянулись.
 

- Щось сталося?
 

- Такі родимі плями є у нас, - і вони показали їх. 
 

Король і королева зрозуміли, що це і є їхні діти, яких вони втратили двадцять років тому. Брат і сестра забрали своїх названих батьків жити з ними у палаці.
 

В честь принца Ігоря і принцеси Елли влаштували бал. Коли ж їхні справжні батьки і названі і вони самі вийшли на балкон, то побачили, що в королівському саду літають семеро птахів кольору волошки, що принесли їм щастя. 

Категорія: Синій птах | Додав: Margota (31.08.2015)
Переглядів: 647 | Теги: синій птах, король, королева, царство мертвих, щастя | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar