Головна » Твори » Оповідання

День Незалежності

Він ніколи не думав, що День Незалежності можна святкувати ТАК. Всього лиш рік тому дивився фільми на бульварі Слави в Дніпрі разом з коханою. А зараз…

Їх вели широкою вулицею. «Мабуть, одна з головних в Донецьку,» - подумав. Хтось – у військові формі. Хтось – у гражданці. Майже у всіх були перебинтовані голови, руки чи ноги – наслідки «допитів». Він теж накульгував на одну ногу. Вранці ще мріяв, що пройде в цьому марші з високо піднятою головою. Але тепер хотілося провалитися крізь землю. Він витримав знущання сепарів. Та витримати ЦЕ – над його сили.

Вони йшли, оточені озброєними людьми в формі. Захищали. Надзвичайно бережно і турботливо. Ніби це не вони ще вчора катували та знущались. Наразі ж захищали – від натовпу.

Сьогодні, 24 серпня, в День Незалежності України, їх, солдатів української армії, вели, як фашистів у 44-ому. А народ плював їм услід. Кидав пляшки води, яйця, помідори, каміння… Не долітало. Охоронці добре виконували свою роботу. Але долітали слова: «фашисти», «суки», «вбивці», «бандерівці» і купа матюків. Ці слова врізались у серце розпеченими ножами. Вони були болючішими за тортури.

Добровольцем пішов навесні 2014-ого. Як тільки побачив, що і в його рідному місті, в Дніпрі, розповзається сепаратистська зараза, зрозумів, що потрібно зупинити цей вірус. Хотів врятувати людей Донбасу від російської навали. Вбивав «зелених чоловічків», відчуваючи, що так правильно. Звільняв рідну землю від загарбників. Як це робив його дід 70 років тому. І, звісно ж, вірив, що донбасці подякують воїнам за це. Натомість вони проклинали! Вони свято вірили, що це українська армія б'є по жилим будинкам, лікарням, школам і дитсадкам. Без тіні сумніву вважали, що саме вони грабують і вбивають місцевих! Не вкладається в голові. Адже наші українські волонтери передавали сюди гуманітарну для жителів зруйнованих поселень, а воїни допомагали гасити пожежі та витягували людей з-під розбомблених будівель. Рятували від тих, хто ховався за спинами цивільних…

Він старався для них. Для тих, кого вважав українцями, земляками, рідними. А виявилось… Українські солдати для цих людей – окупанти і загарбники!Але ж це українська земля! Українська територія.

Саме тому хотілося сховатися, провалитися, не бачити і не чути. А в душі зароджувалася і швидкими темпами зростала ненависть. До цих примурків, які покликали російських загарбників на свою землю. Які проміняли свободу на тиранію. Які вважали всіх українців фашистами та вбивцями.

Перед їхнім виходом на проспект зі сцени пролунало:

- Це ті, хто вбив у нас українців.

Ні. Чоловік тепер ясно бачив: ці люди ніколи не були українцями. Вони завжди були російськими бандюками і зрадниками. І тому не мали права жити на цій землі, розпоряджатися її багатствами.

«Якщо зможу вибратися з полону, очищатиму донбаську землю від російських падлюк,» - пообіцяв собі, вже сідаючи в машину з рештою полонених. Ненависть до донбасців назавжди поселилась в його душі. Розумом розумів,що не всі зрадники. Але ось такі, які стояли там і плювались, - зрадники держави. Хтось каже - промили їм мізки. Та він знає – вони народилися з такими.

Категорія: Оповідання | Додав: Margota (24.08.2017)
Переглядів: 263 | Теги: свято, полон, війна, Солдати | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar