Головна » Твори » Оповідання

Його місто

Всюди порожньо. Безлюдні вулиці. Та й не дивно: хто ж ходитиме за такої погоди? Сніг і легенький вітер. Сонце сховалося за стотонними сірими хмарами. Зелена трава, що тільки-но з’явилася із землі, перші квіти. І сніг… Він лягав ніжно, танучи на очах.

Зовсім порожнє місто: жодної людини, жодного звуку, жодної тварини. Так тихо, що можна почути шелест сніжинок. Голі дерева. Ніби тут немає життя. Так і було.

Завірюха дужчала. Сніг став такий рясний, що вже за кілька метрів нічого не видно.

Він йшов по одній з головних вулиць Свого міста. Сніг, здавалося, танцював тільки навколо нього – кружляв, падав з усієї сили, вкутував у свою холодну ковдру. Йшов, високо піднявши голову, насолоджуючись завірюхою. Він зараз дуже гостро відчував свою самотність, що сам у всьому цьому величезному місті. Більше тут нікого не існує. Змушений все життя жити в Місті сам, не маючи змоги перебратися кудись.

Простував повільно, ледве-ледве переставляючи ноги. Як дивно – півгодини тому ще світило сонце. А він вже схожий на сніговита, з голови до ніг укритий снігом. Так, як і його Місто. На дахах, заборах, асфальті – всюди сніг.

Раптом, розсунувши важкі свинцеві фіранки-хмари, визирнуло сонечко. І більше не сховалося. А сніг все кружляє, незважаючи на те, що хмар уже майже нема.

Довго йшов. Вокзал. Він знав – варто пройти ще трохи – і межа Міста, яку не може перетнути. Там стоятиме і дивитиметься як поряд метушаться люди, які його не бачать. Хоча з іншого боку – самому спокійніше, ніхто не заважає, ніхто не зраджує. Але й розумів – ніхто не любить, і не підтримує, і не допомагає.

Обернувся. На сходах, під навісом, лежала собака – точніше щеня. Покликав – ніякої реакції. „Мабуть, померла. Як і все тут.” Підійшов ближче, доторкнувся. Воно не поворухнулося. Але було теплим і дихало. Він обережно взяв його на руки і поніс до себе додому. Собача інколи ледве чутно стогнало.

Вдома поклав біля палаючого каміну, щоб відігрілося. Тільки зараз помітив, яке ж воно худе: кістки й шкіра. В холодильнику знайшов кілька шматків смаженого м’яса. Підігрів і відніс собачаті. Воно вже нагрілося, в’яло роздивлялося навколо. М’ясо почало їсти відразу, але від слабкості змогло лише полизькати. Тож чоловік маленькими шматочками клав просто в пащу. Потім налив молока. Собака вже встала і повільно рухаючи язиком, трохи надпила. Лягла й заснула.

Довго, обережно, без поспіху виходжував собача. За цей час воно підросло і стало дорослим псом. Чоловік все гадав – як же воно потрапило в Його місто. Він прив’язався до собаки, а вона – до нього.

В один з передосінніх днів вони прогулювалися порожнім Містом. Дійшли до вокзалу, пішли далі. Він слідував за собакою, не звертаючи уваги – куди. Аж біля межі зрозумів, куди прийшов. Собака перетнула межу і зупинилася – кликала за собою.

- Я не можу піти з тобою. Я не можу покинути Своє місто.

Але вона не розуміла й чекала. Та як же він піде? Тут Його місто, тут все знайоме, безпечне. Та тут йому дійшло: навіть якщо й зможе пройти межу, то нічого поганого не станеться – Місто залишиться таким, яким є, він завжди зможе повернутися сюди, зможе навіть запросити когось.

Підняв ногу і опустив уже за межею. Заніс другу – і Місто позаду. Його побачили люди, він почув звуки, і зрозумів, що його прийняли.

Собака – його найкращий друг, з якою мандрує в інші міста. і не пішки. Між містами встановили телефонний зв’язок, їздять поїзди й машини. Кілька людей вже побували в його Тихому місті, але – не порожньому.

Кожного вечора перед тим, як заснути, він дякував богові за те, що послав йому собаку.

Категорія: Оповідання | Додав: Margota (06.02.2016)
Переглядів: 446 | Теги: доброта, місто, собака, самотність | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar