Головна » Твори » Оповідання

Моя любов завжди буде з вами

Морозець час від часу навідувався до міста. Та, зазвичай, тут панувала мряка і тепло. Ніяк не скажеш, що вже кінець листопаду. На деяких деревах ще навіть листя не опало.

Вони зайшли в невеличку кав’ярню. Сіли біля вікна. Старий і молодий. Зняли куртки. Старший залишився у кепці. Яка невихованість! Чоловік у приміщенні в головному уборі! Та ніхто на це не зважав. Він частенько сюди заходить. Звикли. Чоловік виглядав втомленим і хворим. Шкіра в’яла, зіжмакана, обвисла, неприродного жовтого кольору. Сам дуже худий. Для зросту в 180 см – занадто худий. Одягався, мабуть, спеціально, щоб приховати худобу: кілька светрів, товсті штани. А, може, йому було холодно. Молодший сів навпроти. Майже такий високий. Та молодий чоловік виглядав цибатішим, а темна борода додавала років. На перший погляд – зовсім різні. Але, якщо пильно придивитися, то схожість стає помітною: однакові очі, посмішки, манера триматися, жести… Навіть стиль одягу.

Батько і син. Живучи на різних кінцях країни, бачаться дуже рідко. Частіше по скайпу. Та зараз син не міг не приїхати. Ще й не сам – з дружиною.

Офіціант приніс чай та бутерброди. Зробили по ковтку. Хейвуд ніяк не наважувався почати розмову. Не знав, що казати. Серце розривалося на шматки. Та намагався вдавати, що все гаразд.

- То як твій фільм? – спитав Роберт. Він навпаки – був спокійний, задоволений життям. Із задоволенням попивав чай.

- Вже готовий. Але вирішили перенести прем’єру, щоб не загубився серед інших подібного жанру.

Батько кивнув.

- Але я покажу тобі готовий варіант, - швидко додав Хейвуд. Чоловік прекрасно розумів, що батька на прем’єрі не буде.

Роберт посміхнувся:

- Я пишаюся тобою.

Ті слова, які завжди хотів почути син і на які ніколи не скупився батько. Підтримував і пишався єдиним сином.

- Ти переживаєш, - почав батько.

Хейвуд мовчав. Переживанням назвати те, що він почуває зараз, - це те саме, що обізвати океан калюжею.

- Вам усім дуже важко.

- А ти, здається, змирився, - не витримав. Біль і злість роз’їдали з середини. – Потрібно боротися. Шукати інші методи. Не допомогли лікарі – звернутися до цілителів.

- Хейвуде, я прожив довге життя, здійснив всі свої мрії. Мій час прийшов.

- Невже ти ні про що не шкодуєш?

- Шкодую, - очі Роберта стали сумними. – Що не потримаю внука на руках. Що не побачу випускний Зари. Що не підтримаю тебе на прем’єрі.

- Тату, будь ласка, давай спробуємо інші методи.

Старий чоловік лиш похитав головою.

- Я все одно колись помру.

- Але не зараз. Через 10 чи 20 років. Тату, ти потрібен нам.

- Знаю, - прошепотів. – Вони теж не допоможуть. Після рецидиву я шукав інші варіанти. Але… в мене четверта стадія. Пізно. Вони лиш можуть зменшити біль. Як і звичайна медицина.

Хейвуд опустив голову. Батько нікому не розказував про це. Та й говорити нема чого. Остання надія зруйнована.

- Сину, я вірю, що душа безсмертна.

- Станеш старійшиною, як Майкл Сміт?

- А чому б ні? – засміявся.

Жарт молодого чоловіка зняв напругу.

- Я люблю вас. І моя любов завжди буде з вами.

Хейвуд кивнув, посміхнувся:

- Як і наша любов - з тобою.

Вони й далі сиділи, пили чай та розмовляли. Батько і син. Роберт – спокійний і впевнений. Змирився, прийняв свою долю. Тепер насолоджувався кожною миттю життя, що так швидко минало. І Хейвуд. В його душі – ураган, трохи стишений батьковими словами. Але він буде посміхатися і робити вигляд, що змирився. Щоб тато пішов у спокої.

 

Категорія: Оповідання | Додав: Margota (10.01.2021)
Переглядів: 168 | Теги: David Bowie, Данкан Джонс | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar