Головна » Твори » Оповідання

Що він наробив?

Він сидів за столом, опустивши голову на руки. Майже сиве волосся спадало між пальцями. Що він наробив?

Будинок жахав тишею. І це означало, що у всьому цьому величезному домі він залишився сам. Сам. Один.

Вона пішла і забрала із собою доньку – його світанкове сонце, його принцесу. Що він накоїв? І заради чого? Навіщо? Через якусь дрібницю. Так, дрібницю – в порівнянні з двадцятьма роками спільного життя.

Мимоволі спалахували перед очима спогади. Як все було просто. Легко створив і не зберіг.

В будинку кожен куточок нагадував про неї. Про них.

Заніміли руки і він розправився. Як довго так сидів? Налив собі віскі. Так не можна. Він прекрасно знає, що не можна. В його-то віці, ще й після серцевого нападу… Але ту не було нікого, хто міг би зупинити його. Раніше, коли йому надзвичайно сильно хотілося випити чи закурити, ніжні руки дружини лягали на плечі, і він за мить забував, що збирався робити. А тепер її нема. Ніхто не спинить.

Руки з усієї сили стисли стакан. Він не лопнув, не розбився – занадто міцне скло. Підійшов до шафи – тут у нього запас сигарет. Схованка. Про всяк випадок. Хоча всі домашні знали, що ховається за Джеком Керуаком. Закурив. Полегшення не принесло. Зиркнув у вікно – темрява. Темрява накрила світ, і сонце ніколи не зійде. Не буде навіть зірок. Так йому здавалося….

Що робити? Що він наробив?

Вийшов з кабінету. Почвалав коридорами. Він завжди боявся самотності. І от цей страх здійснився. І він сам у цьому винен.

Відчинив двері кухні. Глибоко в душі жила надія, що все це лише сон, що вони тут, що нікуди не пішли. Але на кухні порожньо. Всюди порожньо! Згадав, як разом з дружиною готував їсти. Точніше – готувала вона, а він – заважав.

Розвернувся, залишивши двері відчиненими. Піднявся на другий поверх. Дитяча. Тепер темна і тиха. Зринув спогад, як він читав дочці тут «Віні Пуха», як розповідав про країни, в яких бував…

Їхня спальня… Хвилину стояв на порозі, не наважуючись зайти. Там може бути вона, - шепотіла надія. А страх говорив: «Розчаруєшся.» Увійшов. Надію залило ливнем розпачу. Увімкнув світло. Обвів поглядом кімнату – а раптом?.. Хоча й сам добре знав – нікого тут немає.

Сів на велике королівське ліжко. Ще недавно її маленька голівка лежала у нього на грудях. Ще недавно він міг обіймати її. Що він наробив? Здалося, що голові зараз вибухне.

На тумбочці біля ліжка помітив рубін. Це – його подарунок, який би нагадував завжди про його любов. Вона не забрала камінь із собою. Та й навіщо їй цей рубін тепер? Він зрадив їхню любов, їхню сім’ю. Один раз не стримався і все полетіло під три чорти…

Жалючим потоком нахлинули спогади. Як вперше її побачив: ангела серед натовпу. Їхнє весілля – спокійне і гучне. Як яскраво тоді світило сонце! Яким блакитним було тоді небо! Якою щасливою була душа! Як вперше побачив свою донечку – таку маленьку, червону. Він взяв її на руки, а вона закричала…

Як дивилась на нього дружина! В її очах завжди читалась любов і вірність. Стільки років – любов. До неї він не вірив, що таке можливо. Що так довго можна кохати одну людину. Зараз же в її очах – образа і злість. Він знищив її любов.

І вона не залишить йому дочку. Він залишився сам. Сам – до кінця життя. До кінця світу – сам.

Категорія: Оповідання | Додав: Margota (22.09.2017)
Переглядів: 332 | Теги: розлучення, David Bowie, дочка, зрада | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar